Она, как и я, пытается говорить на одном со мной языке:
– Земля двигается! Ворочается, – потом запинается и снова переходит на свой, родной, – ворушиться! Буває, лежиш собі у ліжку вночі і, здається, що тебе, немов у люльці, колихає.
– А у вас дом большой? – почему-то меня разбирает любопытство и я всматриваюсь в нее внимательней.
Маленького роста, с загорелым лицом и голубыми глазами, одновременно молодая и старая. Она одета по-деревенски парадно, такой обуви, как у нее, лет тридцать как нет в продаже. От нее пахнет старыми, сладкими духами, чуть сильнее, чем нужно.
– Катерина Іванівна, – прерывает она паузу.
– Аня, – отвечаю я. Она мне уже нравится.
– Дім… – отвечает она на мой вопрос, – величенький, старий, ще батько будував. Дерев’яний. Курей держу, корівка в мене, качечки. Якби ж ще дід не пив…
– Муж? – уточняю я.
– В розводі, – говорит хмуро.
– А почему вместе живете?
– Село, – пожимает плечами. – Куди ж йому подітися?
Я молчу. Я не знаю. Я в первый раз в деревню еду и поэтому пытаюсь побольше узнать от нее, чтоб хоть представить немного, как там.
– Як прийде п’яним, так хоч ховайся… Може і на мене з кулаками, добре коли не одна, а діти в хаті. Одного разу я зачинилася від нього, так він двері бензопилкою вирізав, а вдруге і хату підпалив.
– Как же так? – удивляюсь я и не верю одновременно.
– Так воно ж п’яне, що ж воно розуміє… Заради дітей живу. В мене два сини і донька, – улыбается, – меншому двадцять… А ті вже великі, свої сім’ї… Троє онуків.
Она улыбается.
Я смотрю на нее, любуюсь. Так сколько же ей? Спросить неловко.
– Тобі скільки? – спрашивает она.
– Двадцать, – отвечаю я.
– Коли мені було стількі ж, моїй доньці вже було два роки… Тяжка в мене доля, – говорит она тихо, – і життя в селі ох і важке! Я пенсіонерка, але працюю. Хочу, щоб син вивчився. Я все життя працювала в больниці, медсестрою у фізіотерапії. До мене йшли зі всіма хворобами… А потім мене сократили, – она вздыхает. – А тепер працюю у соціальній службі, на двох ставках, їжджу по старих, вони у мене майже всі лежачі…
Та що ж, мені не звикати, батько мій пив, бив нас із мамою, ми від нього ховалися в лопухах, як кури…
О своих бедах рассказывала легко и спокойно, даже с юмором, как будто не о себе, а о ком-то другом. А ведь ей и вправду от жизни досталось. И позвоночник больной, и муж непутевый, и у сына жена не такая, и корова не доится…
И не вызывала она во мне жалости. Потрясающая женщина!
– Хороші новини, – говорит она, – менший син сьогодні з невісткою познакомить.
В сердце тревожно кольнуло. Спешу переменить тему: