Дальше на мой вопрос о его знакомстве с Гуру, он написал:
"Я Вас понимаю, у нас похожие положения сейчас. У Гуру явно просматриваются признаки прохиндейства. Мы летом договорились с ним по телефону о встрече. Я приехал к месту его работы (универ. им.Шевченко в Киеве). Но он к назначенному времени не прибыл. И лишь после настоятельных моих звонков все ж таки ответил, сославшись на занятость. Но, главное: спросил (!), сколько я ему заплачу за интервью. Я, конечно, офонарел, т.к. надеялся, что он хотя бы даст совет, как земляк, по повода моего какого-либо устройства в столице после приезда из зоны АТО. Но интервью с ним, взятое Татьяной**, если честно, понравилось. Т.Е. он не бесталанный, хотя и с задатками бЕндеровщины, что я не преемлю. Бендероман, похоже."
Как видно, Гуру безвозмездно контактировать с измученными войной ветеранами и правозащитниками не стремился, очевидно был вполне удовлетворён одним своим личным проектом, который мы уже описали в главе "четыреста ассосинов".
В то же время Гуру писал проникновенные посты о своей новой большой человеческой радости – коту Фили, кстати на украинском языке. Эти языковые переходы с русского на украинский и обратно, это не просто так. Это маркеры аудитории, к которой Гуру обращался. Надо учитывать, что первые сорок восемь лет жизни украинский у него отсутствовал, даже будучи гостем луганского телевидения, он на вопросы журналистов, заданные на украинском отвечал на русском. Так вот, пост о внезапно обретённой радости:
"Якби ви знали, скільки радості за цей місяць приніс мені та моїй сім'ї наш новий "родич" Фелікс (іноді – просто Філя). Так, він "мітить" іноді, іноді "шкодить" мимоволі, хропе голосно (мабуть, або били, або собаки куснули), проте довіряє вже! І нічого страшного – у нашій одній кімнаті ми не постраждали від нового мешканця. Не бійтеся – жива душа не заважає, а надихає!"
Но время калечит любую радость. И в комнатку к атеисту Гуру постучалась беда. Он вспомнил о людях и о Боге:
"Друзі! Вибачте, декому видасться дурістю, але помоліться, якщо можете, якщо віруєте, та якщо не проти й якщо не шкода, за нього. Його шанси на життя – 50/50, ниркова недостатність, причина незрозуміла, лікування по максимуму. Я знайшов його у притулку у лютому 2016 у Броварах помираючого від отруєння й життя. Йому на той час було не менше 5 років – поважний для нічійного кота вік. Виходив. Чому забрав собі у одну кімнату гуртожитку? Бо побачив себе у ньому. Старий, вже нікому не потрібний, але такий, що готовий битися. Як й він, я втратив все й не маю дурних позитивних марень щодо майбутнього. Ми з ним багато бачили й нікому вже нічого не розкажемо. Всі 3 з гаком роки його дружина – моя кішка з Луганська – сміливо ганяла його й відчувала себе хазяйкою у кімнаті. Проте зараз мені ветеринар – старий професор ветеринарії, який навіть завтра, у неділю, заради нього приїде без гонорару його лікувати – сказав, що навіть у важкому стані він здатний лапою прибити не те що кота чи собаку, а й людині синець залишити, й за понад 30 років не бачив такого бійця. Він тримається, як справжній офіцер – мовчки, тихо, без нарікань й прохань. Я тверезий й не з'їхав з глузду. Я десятки разів ховав людей, рідних та друзів. Я навіть бував тим, хто приносив звістку рідним про смерть їх близьких через свою посаду. Я розумію тих, хто скаже: ти, після 4-х війн, 90-х, 2014-го, 2015-го, після всього свого життя плачеш над ледь живим котом?! Як психолог я розумію, що створив повну ідентифікацію з ним, але як людина можу сказати – так, я це розумію. Просто прошу – помоліться. Якщо можете й якщо не шкода… Щиро дякую…"