Не пощадят — говорю вам как изведавшии многие раскаленнне тигли, где эти «решают» нац- и другие вопросы «штыком и гранатой». Жестоко и страшно решают!
И не надо ханжески ретушировать свою трусость, уповая на то, что, мол, мы молчим, поскольку неудобно быть причисленным к тем, которые — «вот они уже вышли из окопов!» Хлопцы ведь прекрасно знают, что мы, познавшие на собственной шкуре, что такое месть, — никогда не преступим черты, определенной конституцией, Нет, их беспокоит то, что вышедших из окопов страха, уже не сподручно, как сидящих в них, — сзади, в затылок…
Лучше хотя бы подняться во имя будущего тех же хлопцев, которым мы обязаны объяснить, что свою атомную энергию они должны использовать в мирных целях — во благо Украины.
Невзирая ни на что, верю, что так и будет! Ибо день же какой, медово-золотой, и колосья благовестят: быть урожаю! А посему пора снимать бронежилеты и распоясываться от меча политических и иных ристалищ, и приобщаться к числу здравомыслящих жнецов, пока не осыпался колос.
Но…
Но там вдали темнеет тень фантома. И я, повторяя наказ Святого Кирилла Иерусалимского: «Знаешь признаки антихристовы, не сам один помни их, но и всем сообщай щедро», — призываю: прозревшие, теснее сомкните светлоносный круг, дабы он не ушел от Предначертанного.
Ныне празднующие «победу», вы требуете от всех покаяння? Что ж, пусть это будет моим покаянием.
Теперь — очередь за вами. Хватит ли у вас мужества? Но это уже не моя забота.
Я сказал то, что знаю.
…Я исполнил свой долг.
Аминь.
Ось Ви і перегорнули останню сторінку.
З хвилюванням неофіта осмілився запропонувати Вашій високій увазі сю книгу про діла, минулі, недавні і нинішні. Як солдат, що не втікає очима від Вашого прямого і суворого запитання: що ж воно, чоловіче, було, сталося, є та ще буде?
Комусь таки доведеться починати звіт за сподіяне і скоєне «перебудовою», до якої і сам причетний. Та й усі ми певною мірою дотичні. Отже, починаю з себе, з надією подвигнути й інших до чесного, жорстокого самоаналізу. Не задля дрібного самокопирсання, а щоб віднайти і хоч би пунктирно позначити помилки, аби їх не повторити в грядущому.
Вибух, іменований «путчем», який розколов час і наші життєписи на «до» і «після», застав мене в Запоріжжі. Можливо, саме з того минулорічного серпня, хай і підсвідомо, зародився задум цієї гіркої книги.
Не каюсь, що повірив першопочатковим гаслам оновлення: вони й справді були благородні. Не побиваюсь за всім поспіль минулим, включаючи й унітарний Союз: незалежність України — це справді дар Божий, який ми вистраждали разом — і українці, і всі народи, що живуть та діють під її небесами. Одначе і не знімаю з себе вини за те, що не зумів передбачити чийсь підступний замір: з одної залежності заманити нас в іншу, закордонного гатунку. А заодне — розстріляти наше минуле, відібрати смисл життя цілих поколінь, які будували і вмирали за Вітчизну, за нас з вами, а нині, зневажувані й обпльовані, опинилися за межою бідності. Будемо одверті: ми таки й справді не догледіли, що нас вперто повертають назад, у світ, де править експлуатація людини людиною. І от вам наслідки: ллється кров міжнаціонального розбрату, мораль суспільства впала за нульову познаку аж до того, коли вже наших дівчат — майбутніх матерів — продають в закордонні борделі. А національна література, мистецтво, кіно майже зникають з духовного обрію…