— Не дає мені спокою це гравітаційне поле, — відповів астроном на запрошення Чуєва сісти. — За всіма даними, його в цьому районі простору не повинно бути. А воно, виявляється, реально існує. Всі закони небесної механіки летять шкереберть! От і боюсь я того, що справжньої небезпеки ми аж ніяк не розгадали…
— А я вже її, здається, бачу! — ще нижче схилився над чорним колом стола Новиков. — Ось гляньте, товариші, на оцю цятку! Не буду поки що нічого стверджувати, але слід вивчити її взаємодію з плазмольотом. Мені здається, що це…
— Одна з погаслих зірок у цьому районі простору? — угадав припущення Новикова астроном. — І мені таке спадало на думку. Однак це ж неймовірно! Сергусіяни обов’язково помітили б таку зірку!
— А що, коли вона тільки-но тут з’явилася? — немов у самого себе запитав Юрій Степанович Чуєв, звичним жестом пригладжуючи волосся. — Якщо — недавно?
Добробас лише плечем стенув: питання, мовляв, таке, що й відповіді не варте!
— Я про те, — м’яко наполягав на своєму другий капітан плазмольота, — що цей астероїд саме тут появився недавно.
— Що? Гість з окраїни Галактики? — напружено запитав Добробас. — Ну, знаєте! Припущення таке глибоке, що й дна не видко!
— Перевіримо. Давайте, — примирливо і спокійно запропонував Чуєв. — За якусь годину машини зроблять усі розрахунки і ми або відкинемо цей варіант, або впевнимося в тому, що наш корабель, мов муха в павутиння, вже влип у тенета якогось гравітаційного поля.
Півтори години розрахунків пролетіли, як одна мить. А коли на стіл перед очі астронавтів лягли таблиці з результатами, всі троє довго мовчали. Факт був настільки незвичайним, що слова були просто зайві.
Всі мовчки дивилися на модель простору. Он там, недалеко від заданої матеріальної точки плазмольота, в космосі швидко пропливав величезний астероїд. Невідомо, з якої далини з’явилося це диво. Але прилади свідчать: астероїд рухається зі швидкістю, що значно перевищує рух Землі навколо Сонця. Поки що космічний гість трохи осторонь курсу корабля, однак незабаром настане час, коли пройде повз нього, зруйнувавши своїм тяжінням плазмоліт!
Микола Іванович, горблячись, стоїть над розрахунками, важко ворушить губами. П’ятикратне перевантаження таїть у собі неприємні дрібниці: відкриєш в розмові рота, а закрити його несила, бо нижню щелепу тягне вниз. Словом, не розговоришся. А поговорити з друзями є про що, Колись там, на Землі, йому здавалася неймовірно великою відстань до невідомого тоді Сергуса, звідки роками йшли радіосигнали. Тепер до мандрівного астероїда зовсім близько, але годі думати про якийсь зв’язок. З ким? Від кого чекати порятунку? Сподіватися можна лише на чудо, а оскільки чудес не буває, треба покладати надії лише на свої власні сили…