— Ну, я піду готуватися до польоту. Так?
— Ні, не так, Юрію Степановичу! — різко відповів Новиков. — Ви другий капітан корабля, і за годину приймете від мене вахту. Наказую підготувати до польоту головного радиста корабля Сергія Вікторовича Чуєва. Головного радиста! Зрозуміло?
— Зрозуміло! Єсть готуватися! — пролунав з настільного відеофону голос Сергія Чуєва. — Я все чув, перший капітане!
Юрій Степанович, побачивши онука на екрані відеофону, здригнувся: невже Сергій не розуміє небезпеки, яка чигає на кожного, хто зважиться на такий політ? Та Сергій був спокійний. Неприродно спокійний! Похнюпившись, Юрій Степанович вийшов у коридор плазмольота і, знесилений гнітючим передчуттям біди, важко прихилився до стіни.
Перед очима з’являлися і спливали непрохані спогади. Прощання з дружиною Валентиною Дмитрівною на Землі… Вона вірила, що Юрій Чуєв пройде крізь всі небезпеки і повернеться додому. І небезпек, малих і великих, було доволі. Спершу на плазмольоті “НБК-3” виявився жорстокий ворог, котрий мало не знищив всього екіпажу. Потім не стало дейтерію, і плазмольот мусив зупинитися у космосі, де на нього напали металоїдні віруси. Відтак пережив стан анабіозу. Його врятували друзі… Все це, здавалося, було настільки давно, що й недавні гостини на Сергусі ледь жевріли в згадці крізь чорну пелену нової, тепер, далебі, найстрашнішої своєю невідворотністю біди.
Відтоді, як Сергій Вікторович дістав наказ готуватися до польоту, минуло з півгодини. А він досі перебував у лікарні. Ліза Бирюк дозволила чоловікові відвідати, нарешті, дружину і сина.
…Щаслива і водночас тривожна усмішка блукала на вустах Лан. Материнство зробило її ще прекраснішою і принаднішою. Чарівні чорносині очі світилися лагідним внутрішнім світлом. Вся вона, не втрачаючи стрункості, набрала рис ніжності і зворушливої жіночності. Давно вона чекала на ті хвилини, коли вся її невеличка родина збереться докупи. Та вже знала молода мати й про те, що омріяне щастя зустрічі цього разу буде коротким.
— Назвімо сина Германом, — хриплим від стримуваного хвилювання голосом мовив Сергій Вікторович, — на честь загиблого майора Новикова. Згодна, Ланочко?
— Я хотіла б назвати його Сергієм. На честь батька. Я давно про це думала.
— Як повернусь, вирішимо остаточно. Ну, я пішов, Ланочко. Не сумуй — скоро побачимось! Не треба хвилюватись: політ нелегкий, але не такий вже небезпечний. До побачення!
Скоряючись несподіваному гострому бажанню, Сергій Вікторович швидко підійшов до ліжка і, не помічаючи зляканого застережливого погляду Лізи Бирюк, торкнувся губами до щоки Лан і рожевих пальчиків сина. Звівся, якусь мить пильно вдивлявся в рідне обличчя і, рвучко повернувшись, вийшов з лікарні.