Однак швидкість залишається ще дуже великою. Сергій порухом голови відсовує з-перед очей окуляри-локатори і дивиться крізь прозору кулю гермошолома на астероїд, який, немов гарматне ядро, навально летить на нього.
В незвичайних буднях кожного астронавта бувають миті, за які перед збудженою уявою проходить все пережите. І потім це запам’ятовується назавжди. Ще в дитинстві, на Землі, Сергій привчив себе до накопичення “пам’ятних картин”. Коли його вражав якийсь куточок природи, цікава розмова, кадр із фільму чи сторінка технічного тексту, Сергій подумки давав собі команду: “Запам’ятати”. З часом у “коморах” пам’яті зібралися десятки і сотні яскравих картин минулого. Але що ж він мусив запам’ятати?..
…Ось він, молодий радист плазмольота “НБК-119”, сидить у своїй рубці № 27 і напружено думає над тим, у який спосіб можна встановити зв’язок з невідомими розумними істотами. І вона приходить — сліпуча, яскрава і сильна думка: записати на магнітофонну нитку сигнали з невідомого космічного корабля і потім ці ж сигнали через радіопередавач повернути тим, хто їх посилає!
Якщо сигнали, прийняті на плазмольоті, посилають справді розумні істоти, то, одержавши свій голос “повернутим” з космосу, вони не залишаться байдужими, вони все зрозуміють…
І тільки-но здійснює свій експеримент Сергій, як перед його очима вимальовується прекрасний образ сергусіянки Лан. Це вона, радистка сергусіянської фотонної ракети, шляхом передачі думок на відстань, давала тоді йому знак про те, що зрозуміла його…
…А ось він, тепер уже головний радист плазмольота Сергій Вікторович Чуєв, мчить у “райдузі” до невідомого астероїда, намагаючись за секунди дати знак невідомому радистові про те, яка небезпека чекає на плазмоліт і астероїд при зіткненні. І його, Сергія, розуміє істота з людським, земним обличчям… Авжеж — розуміє!..
КАПІТАН, КАПІТАН, УСМІХНІТЬСЯ!
У глибокій задумі сидить перед головним пультом управління корабля його другий капітан Юрій Степанович Чуєв. Глибокі зморшки перекреслюють високе чоло. В русявому чубі ще так недавно молодого Сергієвого діда з’явилися сиві пасма. За останню добу сталося стільки страшних і незвичайних подій, що Юрій Степанович відчуває себе постарілим не на десятки, ні, а відразу на цілу сотню років. І досі він, досвідчений космічний мандрівник, не може збагнути, не може повірити у реальність того, що трапилося, про що знають тепер усі на кораблі.
Хіба міг хто з астронавтів раніше хоч на хвильку допустити думку про зустріч у космосі з мандрівним астероїдом, народженим колись на землі? Так, саме на Землі! Хіба міг розум землян, звичний до уявлень, пов’язаних з історією останньої людської цивілізації, відразу перейти старі межі і охопити новий велетенський масштаб життя на рідній планеті?