Дивно і трохи моторошно було слухати “ЛЯЛ-20”. Адже цей згусток невідомої енергії міг дихати і відчувати біль чи радість лише тоді, коли трансформувався в істоту з органічної матерії. А до цього по ній можна було бити молотом, як по ковадлу, — лише дзвін лунав. Вчора Федя Москаленко запропонував “ЛЯЛ-20” сприйняти удар лазерного променя, і той не лише згодився, а й став просити зробити це якнайшвидше. Вчена Рада плазмольота переполошилася. По-перше, ніхто й думки не хотів допустити, щоб заподіяти щось лихе ірвітназові, а по-друге, такий дослід не можна було робити в плазмольоті. Після довгих суперечок і наполягань “ЛЯЛ-20” вирішили провести незвичайний дослід у печері Ні Пабара.
На плазмольоті лишилася кольорова кіноплівка. Вона була довга і цікава від початку до кінця, однак Германові у пам’ять врізалися ті кадри, де з “райдуги” Феді Москаленка раптом вирвався нищівний промінь і вдарив кулю—ірвітназа… І… нічого не сталося. “ЛЯЛ-20” ввібрав у себе всю неймовірну енергію лазерного променя і лише збільшився у діаметрі.
— Світло — це наша, як ви кажете, їжа, — спокійно пояснив тоді “ЛЯЛ-20”.
…Все це згадував Герман, лежачи на березі.
— Та ти, я бачу, здорово підріс, хлопчику! — став поряд академік Курганов. — Ніяк я тебе не наздожену. На скільки?
— На п’ять сантиметрів.
— А я лише на три. Все-таки молодість бере своє!
— А ми тепер всі молоді, мов удруге народжені, — озвався з води професор Петровський і, пирхаючи, додав, — кожен з нас тепер росте як десятирічна дитина. І так буде ще кілька земних років, або три місяці нашого польоту на субсвітлових швидкостях. Словом, готуйтеся до повноліття, дітки!
…Лежачи на канапі пневматичного автомата-масажиста, Герман аж тепер згадав, що цього “ранку” він ще не був у каюті батьків. Зірвався з канапи і, на ходу одягаючись, побіг коридорами до перехідного затвору. І доки клацали двері ліфтів, доки гули численні установки в шахтах перехідних сфер, картав себе за неуважність, якої ніколи не помічав за собою.
— Герман! — засяяли радістю очі матері, тільки-но син став на порозі. — А ми тебе сьогодні не чекали. Юрій Олексійович попередив, що після опромінення тебе ірвітназом можеш на деякий час узагалі забути про буденні справи.
— Та хіба це буденні справи, мамо? — палко цілував материні руки Герман. — Скільки б не прийняла моя голова нової інформації через опромінення, серце свою пам’ять має.
Син радісно вдивлявся в обличчя матері.
— Ти сьогодні така вродлива, як ніхто! — мимоволі вирвалося у Германа.
— Бо твій батько тепер зі мною! — зашарілася і ласкаво приголубила Лан сина. — Ось прибудемо на Землю, знайдеться тобі дівчина, з якою справді ніхто не зрівняється, бо для тебе вона буде найкращою. Такий закон життя, сину.