— Ви чуєте мову цієї бездушної кристалічної кулі? — не втримався Сергій Вікторович Чуєв. — Мені ніпабаріяни нове серце подарували, життя повернули. В моїх грудях вдячність до скону житиме, а для ірвітназа нове життя — просто енергія, й годі!
— Я не знаю, що таке серце, а коли пізнаю, то мене більше не буде. Буде трансформація.
— Яку ж цивілізацію ви знайшли у Всесвіті в напрямі зірки ЗС-273? — торкнувся рукою твердої кулі “ЛЯЛ-20” Добробас. — Це головне!
Куля ірвітназа стала прозорішою, лише в глибині її тихо перемішувався якийсь райдужний клубок енергії чи кристалічної матерії, а ближче до верхнього “полюса” блідо-зеленим вогнем загорілися зіниці золотих очей.
— Ми знайшли там розумних істот, як земляни або сергусіяни, тільки живуть вони у воді, на дні глибоких океанів. Без води вони гинуть. Тому майже не виходять у далекі зоряні подорожі. Космічні кораблі ніфледів, як вони себе називають, наповнюються водою під великим тиском і від попадання мікрометеоритів вибухають як бомби. Окрім того, в космосі дуже важко налагоджувати регенерацію води; виходити ж ніфледам-космонавтам у відкритий космос індивідуально можна лише у дуже масивних скафандрах із запасом води…
— Що за нісенітниця? — втрутився в оповідь “ЛЯЛ-20” голос капітана Чуєва. — Ви бачите?
Всі повернулися до екрану. Там, мов на любительській кінострічці, швидко змінювалися кадри змагання боксерів. Один з них був Герман, другий — Федір Москаленко.
— Та він спить, наш “медіум” — засміявся професор Петровський, вимикаючи установку. Тоном затійника він повідомив: — Сеанс закінчено, шановні глядачі. Другу серію фільму побачимо, як виспиться його постановник.
Герман прокинувся, зняв шолом, вийшов з кабіни установки в освітлений зал.
— Трохи болить голова. Зате цікаво. Правда, мамо?
— Так. Але як ти себе почуваєш?
— Добре. Он тільки швидкість одержуваної інформації, вірніше швидкість згадування втомлює. Кілька разів хотів на чомусь довше зупинитися і не вийшло. Отак і перескакував з одного “спогаду” на інший.
— Це від незвички, — відгукнувся Курганов. — Та й ірвітназова пам’ять поки що не зовсім твоєю стала.
— Але ж пам’ять, що передалася мені від батька, міцна, а тут…
— Моя пам’ять живе в тобі з народження і щодень проявлятиметься повніше. А тут вона ще довгенько стороннім тілом буде, доки не зживешся з нею, сину, — резюмував Сергій Вікторович.
Коли всі вийшли з залу, Сергій Вікторович Чуєв підійшов до “ЛЯЛ-20”.
— Про ту планету, де живуть представники кристалічного життя — ірвітнази, я вже маю деяке уявлення, однак не можу зрозуміти одного: чому саме ви подорожуєте на Ні Пабарі?