— Поки що невідомо, як, але ця прикрість сталася, — знову заговорило жаховисько з оком на спині. — Чудовисько давно поводився підозріло. Ми спостерігали за ним. Й ось нещодавно він підтвердив наші побоювання — заприятелював зі справжньою людською дівчинкою…
— О-о-ох! — знову простогнали чудовиська.
— Ганьба! — вигукнула химера з голками дикобраза замість волосся на голові й повіках.
— А може, шановний Верховний Страхополоше, вона зовсім не проста людська дівчинка, а відьмачка? — докинуло чудовисько, схоже на бегемота з кажанячими крилами і моржачими бивнями.
— Ні, ми все перевірили, — заперечив спиноокий.
— А докази їхнього знайомства є? — спитав «бегемот».
— Скільки завгодно. Ось! — писклявий гігант випростав лапу. Двома пальцями, наче якусь бридоту, за шнурівочку він тримав бабусин чепчик у грибочки.
— О-о-ох! — тільки й почулося звідусіль.
— Це називається костюм. І людська дівчинка подарувала його йому! — корчуватий костур знов уп'явся в бідолашного Чу, який сіпався на прив'язі, наче квочка, припнута до клуні.
— Отже, Жахливе Збіговисько, ми мусимо покарати зрадника! Покарати суворо!
— Суворо! Суворо! Ганьба зраднику! — гукали зусібіч.
— Закинути його! Закинути-и-и!
— Так, заки-инути-и-и!..
— Я чую, — окань знову підняв догори свою палицю, втихомирюючи натовп почвар. — Чую, що Збіговисько пропонує закинути винуватця. Пристаю на цю пропозицію. Однак слід послухати самого підсудного. Чи визнає він за собою провину?
— Я не зробив нічого поганого, — сердито і з викликом у голосі сказав Чу. Здавалося, він зовсім не відчував страху, хоча сам був менший за більшість чудовиськ. — Не розумію, як ви тільки можете не любити дітей, лякати їх? З ними так цікаво гратися! Вони вміють дружити по-справжньому.
— Хі-хі-хі!!! — паскудно захихотіло головне чудовисько. — Гі-гі-гі-гі!!!
Соні здалося, що хтось човгає шматком пінопласту по склу.
— Що ти верзеш? — визвірився монстр. — Та я переконаний, що завтра твоя ота людитина навіть не згадає про тебе, їй начхати, що з тобою станеться! Ніякої дружби не буває!
— Неправда! — закричав Чу.
— Неправда! — закричала й Соня і зі злості навіть замахнулася на противнючого спиноокого. Та так замахнулася, що втратила рівновагу, не втрималася на гілці й упала на галявину. — Брешеш! Чу — мій друг! І я нікому не дозволю його нікуди закидати! Чуєте?! Не смійте, не смійте його чіпати! Я вам не дам його образити, чуєте?! — з палкою рішучістю випалила Соня, піднявшись із землі.
Десятки найрізноманітніших, найпотворніших, найогидніших і найжахливіших чудовиськ у світі стояли з роззявленими пащеками, з яких текла тягуча слина, і виряченими, очманілими очиськами лупали на маленьку дівчинку, що звалилася невідомо звідки, як сніг на голову, та ще й посміла їх не боятися. Зараз вона виглядала, наче незабудочка поміж кактусів.