— Було трохи. Я ж іще ніколи так допізна не вешталася. Вона навіть у міліцію хотіла дзвонити, щоб шукали мене. Ну нічого, я пообіцяла, що більше так не буду.
— Ясно. То ми що, до шкока-школи не йдемо? — розчаровано протяг Чу. — А навіщо ж я свій костюм прасував?
— Не до шкока-школи, а до школи!
— Ну, до школи, чи як її там. На маскарад.
— Йдемо, йдемо, — заспокоїла друга Соня. — Зайди спочатку.
Чу заліз до кімнати й одразу ж пішов до великого дзеркала, що висіло на стіні.
— До школи йти ще дуже рано, — пояснила Соня — Я спершу маю почистити зуби, поснідати…
— Чистити зуби? — Чу відірвався від захопливого заняття — розглядання себе у дзеркалі. — Навіщо це? Я ніколи їх не чищу.
— І, скажу тобі, дарма, — мовила Соня. — Коли хочеш знати, в тебе з рота не ромашками пахне.
— Ну то й що? — знизав плечима Чу. — В мене ж у роті не клумба.
— До того ж, — додала дівчинка, — ікла в тебе геть жовті.
— Справді, — крізь зуби відповів Чудовисько, вишкірившись у дзеркало.
— Це негігієнічно й неестетично, Чу, зуби потрібно чистити. Я подарую тобі свою стару зубну щітку й начавлю в порожній тюбик трохи пасти, хочеш?
— Е, давай, — стенув плечима Чу.
— Соню! — раптом почулося в коридорі. — Час прокидатися!
— Мерщій за шафу! — наказала дівчинка. — Бабуся йде.
Чу хутенько заховався.
— Вже йду, ба! — гукнула Соня і рушила до дверей.
— Сиди тихо, — наказала вона своєму рожевому другові й пішла чистити зуби.
— Я тим часом зліплю баранця, — пошепки промовив Чу сам до себе. Виявляється, увесь цей час він розминав у лапі добрий шмат пластиліну.
Коли Соня повернулася до кімнати, Чу вже встиг зліпити п'ять баранців.
— Правда, ось цей маленький — дуже симпатичний? — спитав Чудовисько.
— Правда, — погодилася Соня. — На ось, я тобі сосиску принесла. Ти, мабуть, і не поснідав.
— Е, — Чу взяв сосиску й одразу проковтнув. — Я справді трохи голодний.
— Бабуся вже взула кеди и пішла на вулицю, вона в мене щоранку бігає по три кілометри. Можемо спокійно вирушати на маскарад.
— Кеди взимку?! Вона ж замерзне!
— Не замерзне. Кеди таткові — на чотири розміри більші. Бабуся запросто вдягає під них товсті вовняні шкарпетки. Ходімо!
Вони вийшли з дому й попрямували до автобусної зупинки.
Приїхала маршрутка.
Пасажири дуже здивувалися, коли Соня й Чу увійшли в салон.
Автобусик був майже повний, тому довелося стояти. Усі люди постійно озиралися на незви¬чайного пасажира, а одна бабуся почала щось тихенько бубоніти — мабуть, молилася.
Раптом маршрутка смикнулася, зупинилася і заглохла.
— Шановні пасажири! — почувся голос водія. — Машина зламалася. Просимо залишити салон. Маршрутка далі не йде. Пасажири знехотя почали підніматися зі своїх місць.