— Але ж треба дуже вірити! — вирвалося із її вуст.
— Так, треба вірити! — повторюю твердо.
До церкви ми ішли мовчки. Не знаю, що думала вона, а я очікував чуда.
Коли ми зайшли в храм, я став так, шоб бачити обличчя подруги. Ось вона опускається на коліна. В руках блимає свічка, мерехтливе світло осяю є великі зволожені очі. Вуста шепочуть молитву. І раптом з верхніх віконець церковної бані бризнули сонячні промені. Вони впали золотим снопом на схилену голівку моєї нещасно; людини. День був ясний і нічого незвичайнного не було в цьому явищі.
І все ж я подумав: певно, ось це і є те джерело благодатної космічної сили, яку посилає Творець Всесвіту на грішну Землю.
Мені зробилося на душі легко і радісно.
Після церкви вона мені сказала:
— Відтепер, якщо б ти мене і залишив, мені вже не страшно бути одинокою. Тепер я знаю, в чому моє спасіння…
Додому ми бігли, взявшись за руки. Ми відчували себе дітьми, які одержали батьківське благословення. А ще ми шкодува ли, що люди не відають про воскресіння, яке сталося сьогодні в храмі.
З того дня моя дружина постійно відвідує церкву…
Перед вікнами вагону замерехтіли будинки станції, де я мав виходити.
Григорій в поминальний понеділок зайшов на цвинтар. Людей багато. У кожного тут хтось похований, якщо не з родини, то друг чи вірний товариш. Поодинці і групами рідні біля багатьох могил поминають небіжчиків.
У Григорія на цвинтарі нікого немає. Він приїжджий у це місто. Він уже старий і одинокий. За все своє довге життя припас чималеньку суму грошей. До смерті вистачить і ще залишиться. А кому? Мав би когось близького, була б надія, що і до нього хтось прийде, прибере могилу, пом’яне добрим словом.
Обійшов ряди поховань. Є пишні пам’ятники, висічені із дикого каменю. Ці стоятимуть довго. Є простіші — вимуровані і облицьовані чи оштукатурені. За цими потрібен нагляд. А є і зовсім бідненькі. Залізний хрест і зелена травичка довкола. Більшість доглянуті, дбайливою рукою посаджені квіти, пофарбовані огорожі. А є і обшарпані вітрами та дощами. Біля цих немає вже кому посіяти свіжі квіти чи прополоти здичавілу траву. Довго стояв біля забутих могил. Тяжкі думи печуть душу. Життя скоро закінчиться. Ось так і його могила заросте травою. І не буде кому хоч раз на рік прийти до нього на щиру душевну розмову.
Наступного дня пішов у міський відділ архітектури. Старий, згорблений, білий, як молоко, архітектор, вислухавши Григорія, сказав:
— Я зрозумів твій задум. І знаю, що і як робити. Для цього потрібні немалі гроші і рік часу. Окрім того, жодного втручання в мою роботу. Якщо згоден, постав на цьому документі підпис.