Хотілось обстежити цю незвичайну гробницю. Адже подібної досі ніде не зустрічала. На відвідувачів війнуло не гробовою цвіллю чи застійною сирістю підземелля, як очікувалось, а на диво, свіжим, ледь вловимим запахом літнього степу. Таке враження, паче тут недавно хтось побував. Навіть лампадка в бронзовому обрамленні — це і знизу видко — була наповнена золотавою оливою. Спершу кинувся в очі настінний живопис.
— Василю! Об’ємні зображення! — здивовано вигукнула дівчина. — Та це ж голографія! А світло? Довкола картини небесне світло!
— Дійсно, ефект голограми, — промовив також захоплено колега, — і світло ллється начебто десь із середини: Яке ж його джерело?
Перше, що вразило гостей незвичайністю, це картина, на якій Ісус Христос несе тяжкий хрест на Голгофу. Подія зображена на повний людський зріст і наче не на стіні, а в просторі. Величезний хрест, неймовірні зусилля, щоб втримати його на плечах, викликають настирне бажання підійти ближче і чимось допомогти Синові Господньому, відвернути насильство, якому немає виправдання.
І чим довше вони споглядали цю картину, тим дрібнішими і невічними відчували себе перед величчю страдальця, який взяв ця себе спокуту за всі наші земні гріхи. А на протилежній стіні побачили пекло. Воно тут не таке, як його інколи малюють художники в церквах. Тут у непроглядному мороці видні тільки людські очі. Точніше, й не очі, а погляди, в яких стільки страждань, стільки невимовного душевного болю і благання пощади, що хочеться зірватися і втікати світ за очі, аби не бачити грішників, яким уже нічим не допоможеш.
Ярина, схилившись на плече Василя, ледь чутно промовила:
— Після цієї зустрічі хочеться прощати всім своїм кривдникам, — помовчала і додала: — Все одно вони своє одержать.
А Василь продовжив:
— Сказано ж у Святому письмі: «І воздасться кожному по ділах його». Мабуть, справедливо сказано.
Молоді люди продовжували оглядати високомистецькі зображення, як раптом мрець, напівпідвівшись, промовив хриплим голосом:
— Вибачте, що задрімав. Лив дощ, то я на хвильку приліг. Яка там погода?
Ярина зблідла і вхопилася за Василеву руку. Той міцно її стис і збляклим від несподіванки голосом відповів:
— Погода спекотна, — далі не знав, що й казати.
Випадок незвичайний. Мрець прокинувся. А, може, це якийсь зайда? Тоді де ж покійник?
— То ви кажете, що заховалися від грози? Але в небі жодної хмаринки. І сонце з самого рання палить, як несамовите, — намагаючись бути спокійним, каже Василь.
— Ось тобі й маєш! Виходить, уже й день? — Григорій збирається стати на сходинку, та відчувши страшенну кволість, не зміг навіть добре сісти.