Здійснилася його давня мрія — бути сам на сам з природою. Він змалку тягнеться до дерев, як живих істот, з якими можна порозумітися. Особливо в тихі замріяні, ранки. Михайло стверджує, ідо дерева між собою спілкуються, обмінюються думками та враженнями, залицяються, поступаються місцем, вигнувшись, якщо хтось поряд потребує більше сонця, прикривають під час негоди слабших, плачуть, якщо ятрить рана, вболівають за потерпілих від бурі чи зрубаних злою рукою. А ще дерева довго пам’ятають кривдників, в присутності яких зневажливо тремтять. Тоді, як до добрих людей радо тягнуться віттям і віддають їм своє позитивне біоенергетичне випромінювання.
Давно відомо, що після нервових напружень, притулившись до дерева, можна швидко відновити упадок сил. А ще Михайло знає, що дерева у визначені години спілкуються з Космосом.
Ось вони ці години: з п’ятої до шостої ранку, з одинадцятої до дванадцятої, з шістнадцятої до сімнадцятої, з двадцятої до двадцять першої та з двадцять четвертої до першої години ночі. Це зв’язано з чіткою амплітудою коливань енергетичного заряду світового океану. Михайло, шукаючи ключ до космічної інформації, виявив, що у визначені вище години людина також може зв’язуватися з Космосом. Такою можливістю він і вирішив скористатися.
* * *
Уляся, не поспішаючи, підійшла до кімнати підмітальника алей. Була домовленість, що сьогодні о шістнадцятій годині Михайло продемонструє сеанс зв’язку з Космосом. Але вона запізнилася, тому й приготувалася чемно вибачитися. Декілька разів постукала в двері, потім натиснула ручку і несамохіть переступила поріг. Що це? Одяг висить на спинці стільця, а Михайло серед білого дня спить мертвецьким сном. Нерішуче підступила до ліжка. Та хіба ж так сплять? Блідий і бездиханний, як сама смерть. Очі закриті і позападали, вуста заціплені і також білі. Зненацька шарпнула Михайла за руку. Вона повисла, наче нежива. Закричала:
— Михасю!
Мовчить. Треба терміново викликати «швидку». Вилетіла на алею. Десь тут має бути телефонна будка. Кинулася бігти, а ноги не слухаються. Певно, від страху. Щось наче навмисно її втримує від рішучих дій. Тупцює на місці. Охопив розпач. Притулилася до балюстради містка, що завис над потічком, і відчула нагальне бажання повернутися назад. У думці «швидка допомога», а ноги самі несуть до бездиханного Михася. В розпачі штовхає двері. І бачить: Михайло тільки-но підвівся і накидає, на себе сорочку. Уляна остовпіло мовчить. Добре, що не викликала «швидку». А він каже:
— Ти не прийшла вчасно. Пробач, я не міг більше чекати.