А що скаже цивілізований світ?
Лука всоте подумав: невже нетлінне у місячному середовищі вічно молоде тіло безстрашної Юлії не заступить дорогу бездушним роботам?
Каїн тримає Авеля на піднятих вгору вилах. Кров стікає на руки братовбивці.
Лука бачить краплі (він упевнений, що бачить!) і не знає, що робити, щоб зупинити злочин, який має відбутися на очах п’яти мільярдів мешканців земного дому.
Полотно, створене невідомим художником на дискові Місяця, не дало очікуваного ефекту.
Люди привикли до трагедії братовбивства і вважають, що, напевно, так було і треба… Люди до всього з часом звикають.
А опісля, щоб заспокоїти власне сумління, завжди знаходять виправдання: те, що сталося, уже сталося і назад не повернеш. А на цей раз? Чи знайдуть мешканці планети у собі сили заявити: «Ми не хочемо, щоб сталося те, чого не повернеш назад!..».
Експеримент, запропонований Лепехою, не буде мати зворотної дії.
Каїн не поверне Авеля, хоч як би того хотів. Біду легше застерегти, ніж її допустити, а потім тисячоліттями твердити: те, що сталося, назад уже не повернеш…
Думки, думки, досить вам ятрити зболену душу, і Лука, освітлений ласкавим місячним сяєвом, неспішно попрямував до рідкого дому.
Андрія викликав головлікар і сказав:
— Віктор у відрядженні. Там привезли двох молодят. Треба з’ясувати причину смерті.
— Але ж…
— Ніяких «але ж». Ти хірург. Слідство вимагає документа. Віктора не, буде два дні. Одержиш доплату.
Андрію нічого не лишилося, як виконати наказ. В морзі на бетонній тумбі лежать він і вона. Андрієві здалося, що вони сплять. Глянув на годинник. Було вже пізно. Невже їм так горить? Те, чого він не любить, доведеться зробити. Тільки не сьогодні. Якесь підсвідоме почуття не дозволяє навіть відкрити теку з хірургічним начинням.
Постояв і круто повернув назад.
На другий день раненько вскочив до моргу. Бетонна тумба була порожня.
* * *
Михайло влаштувався в центральному парку міста, що над ставом, підмітальником алей. З того часу, як закінчив інститут, досі не міг знайти роботу, яка б припала до серця. У школі з дітьми у нього не вийшло. Бо що то за вчитель, якого не розуміють малі бешкетники? А, може, він їх не розуміє?
В канцеляріях від нудоти залишав робоче місце і брів навмання, куди очі дивляться.
Згодом влаштувався у пивбарі барменом, та за місяць вилетів звідти, як пробка з пляшки, мало не потрапивши до криміналу за розтрату.
Безробітним ходив з півроку, аж поки знайшов посаду підмітальника алей. Окрім самітницької роботи, якої давно жадав, запропонували ще й кімнатку з електроплиткою та умивальником з гарячою водою. Така аркадія його влаштовувала і він з радістю приступив до праці. Треба було вставати спозаранку і, поки ще місто спить, підмітати алеї, поливати зі шлангів квіти, причесувати газони, підрізувати дерева. Може, хто й подумає, що Михайли — молодий і здоровий хлопець — в такий спосіб рятується від безробіття, та це зовсім не так.