Нарешті, настав заключний момент творення автопортрета. Миролюб міркує: «Людина смертна і тільки мистецький твір може продовжити її життя безконечно. Настане час, коли люди знайдуть ключ, яким відкриватимуть таємницю полотен, створених великими митцями. І колись хтось отим ключем відкриє і моє біополе на цьому автопортреті і прочитає мої мислі, довідається про мою любов до жінки з дев’ятнадцятого століття і мої дійства у сьогоднішньому дні серед безлічі всесвітніх днів…».
Коли був покладений на полотно останній мазок пензля, Ізабелла зійшла з картини знаменитого іспанця і сказала:
— Відтепер нас ніхто не розлучить.
* * *
Вранці знайшли Миролюба мертвим. Два портрети стояли поряд. Ізабелла дивилася не в далину, а на Миролюба, що гордовито красувався на портреті праворуч неї. Погляд її був, як і раніше, суворим, тільки на вустах появилася ледь помітна усмішка. У погляді Миролюба віддзеркалювалася вічність.
Бранець підводного царства
Шторм налетів зненацька. Шхуну кидало з гребня на гребінь, як тріску. Арсен вийшов з рубки, цього не треба було робити. Підступна хвиля вдарила у спину, коли відвернувся від різкого вітру, і поволокла, накривши товщею роз’яреної води. Відчув, що довго борсатися не зможе. Покидали останні сили, як раптом щось обхопило за плечі і потягнуло в морську глибінь.
Прийшов до тями під велетенським склепінням підводного гроту. Біля очей промайнув овал обличчя вродливої жінки. Ворухнувся, пошщав рукою ліжко — низенька кам’яна тумба, застелена м’якою ковдрою із сухих водоростей.
Підвів голову. Молода жінка із коротенькою зачіскою і непокритим тілом уважно стежить за його пробудженням. Перед ложем-тумбою в овальному отворі підлоги хлюпається темна вода. Жінка по пояс у цій ополонці.
Вгорі склепіння, осяяне блідим світлом. Воно ллється із сріблястих велетенських раковин, що звисають зі стелі на зелених рослинних линвах. Нижче цих дивних світильників по стінах в’ється широколисте пагіння з гірляндами біло-рожевих суцвіть. В підлозі то тут, то там кілька отворів-ополонок, також заповнених темною водою.
Жінка дзвінким гортанним голосом щось промовила. Арсен показав рукою, що не розуміє. Усміхнулась і, вказавши на себе, декілька разів вигукнула:
— Арі! Арі!
— Арсен! — відповів, вказуючи на; себе.
— Арсі! — повторила радісно і зникла у темній безодні проруба.
Поки Арсен оглядав дзвоноподібний грот, появилася Арі, поставила біля нього круглу чашу-раковину, підняла кришку. По блискучих зернятках риб’ячої ікри стікали прозорі краплі води. Не виходячи з ополонки, показала рукою, щоб скуштував.