А когда их команде исполнилось семь лет они пошли в гости. За тысячу километров и тысячу лет от своего дома.
Ночь лишь слегка сгустилась там, где возникли пять человек, нырнувших сквозь время. Двор терема был пуст в предрассветный час, только в одном из окон светился огонёк.
«Біля Перевесищанських воріт князя Володимира ждав воєвода Вовчий Хвіст.
— Я зробив усе, як ти велів, княже… Коні готові, у дворі над Стугною нас ждуть, можемо їхати.
— Воєводо! Про те, що ми робимо, ніхто не повинен знати.
— Я твій слуга, княже.
— То й поїхали.
Воєвода мчав першим, він добре знав шлях до Стугни, на березі якої був княжий, а поруч і його власний двір. Князь поспішав за ним, мовчав, думав.
«Дуже шкода, — думав князь, — що я не поговорив про це з Рогнідою. Втім, що вона може мені порадити, — де діє розум, не серце покладатись небезпечно…
І ні боярам, ні воєводам не можу цього сказати, — роблю не тому, що вони бажають, саме життя примушує мене».
Коні летіли серед чорної ночі все швидше й швидше.
«Не заради себе це роблю, заради всіх…» Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до світання, Коли там усі повинні були б спати.
Але хтось, либонь, ждав там князя і воєводу, бо в одному з вікон терема, що стояв на високій кручі над водою, світився вогник, Коли ж коні затупотіли в дворі. Хтось одразу вийшов на ганок, привітав пізніх гостей.
У просторій палаті, де горів трисвічник, князя зустрів старий священик Григорій, що служив у давні часи ще княгині Ользі і якого заздалегідь привіз сюди Вовчий Хвіст. Він сидів біля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тільки князь переступив поріг палати.
— Уклін тобі, княже! Що привело тебе сюди в цю пізню годину і навіщо я тобі потрібен?
Князь Володимир відповів на вітання, сів на лаві. Священик Григорій повернувся до свого крісла біля столу.
Усе навкруг — жовтаві вогні трисвічника, пергамент на столі, спокійне обличчя сивобородого священика, а найбільше його очі, голос — заспокоювало князя, кликало до одвертої, щирої розмови.
— Я хочу говорити з тобою про душу й віру, отче, — сказав князь.
— Усі, що приходять до мене, — відповів священик, — говорять про душу й віру, і я радо допомагаю їм. І ти, княже, говори одверто — тут тільки ти, я, та ще Бог.
— Хочу сказати про Русь, — князь Володимир підняв руку й показав на чорне вікно. — Ось вона стоїть поруч і далі, далі, скрізь навкруг… Я люблю її, отче, бо вона вспоїла мене й вскормила, сам також нічого заради неї не шкодував — ні сил, ні крові, ні життя; я молився і вірив її богам, як отець мій, діди й прадіди князі.