Широко розплющивши очі, князь Володимир дивився на священика.
—І все це не прийшло само по собі, — тихим голосом вів той, — створюючи дерев «яних Богів, людина вже боролася з ними, ці дерев» яні Боги допомагали людям колись, але нічого не можуть зробити нині, тільки Христос стоїть на сторожі нового життя, бо він утверждає, що немає на землі власті, аще не від Бога. Христос каже: не укради у іншого, а живи своїм, Бога бійтесь, князя чтіте.
Священик ясними своїми очима заглядав неначе в саму душу князя.
— Аще людина охреститься, — спроквола говорив він, — Бог прощає їй і всі гріхи, содіяні допреже, через купіль вона вступає в життя нове… Аще ж немає життя тут, є життя вічне, рай на небі.
Глибоке зітхнення, стогін вирвались з грудей князя Володимира.
— За тим я й прийшов до тебе, отче! — щиро сказав князь. — Не вірю… Допоможи мені повірити!
— Добре робиш, княже Володимире… Коли б віра християнська була недобра, її не прийняли б баба твоя Ольга і множество людей руських.
Він накинув на шию єпархіль, взяв у руки євангеліє й хрест.
— Купіль готова, — промовив священик. — Роздягайся, княже, ступай у неї…
Князь Володимир озирнувся на вікна, розчинені двері, за якими темніла постать Вовчого Хвоста.
— Ось я пригашу свічки, — прошепотів священик, — досить і однієї.
У палаті була півтемрява. Князь Володимир швидко роздягнувся, став у купіль.
— Хрещу тебе в ім» я Бога-отця, сина й духа святого…» Семен Скляренко, «Володимир»
Князь и воевода сели на коней и темнота поглотила их силуэты. Свет в окошке терема мерцал, готовый вот-вот погаснуть. Но его хватило, чтобы обозначить пять фигур, подошедших к дверям.
Мягкие подошвы проглотили шорох шагов и команда незамеченной добралась до двери палаты, из-под которой пробивалась узкая полоска желтого света.
Отец Григорий сидел, склонившись над пергаментом. Он знал, что только что вершил судьбу всей Руси. Радость содеянного, радость за князя и за Русь переполняла его, святые строки вливались в его разум как чистый родник и каждое слово находило отзыв в его радости, сплетаясь с ней и усиливая её. Не единожды читанные, строки теперь говорили по особенному, удивительно перекликаясь с содеянным.
— Отче, мы пришли говорить с тобой. Говорить про веру и жизнь.
Отец Григорий оторвал взгляд от пергамента и посмотрел на вошедших. Он слышал, как они вошли, но не придал этому значения — врагам сюда хода нет.
Престранная компания посетила его. Пятеро молодых людей, одетых кто как, все с оружием. Говор выдал чужака, но кто он отец Григорий определить не смог, никогда раньше он не слышал подобного говора. Он не узнавал ни одежду, ни оружие и теперь не мог понять, как эта компания оказалась здесь.