БОГУЛЬСЬКИЙ Анатолій Андрійович, кандидат історичних наук, професор.
…
Колишня добра знайома Веліховської, Євгенія Олександрівна Яворська, зберігала листи від однополчан Веліховської, які цікавилися долею безстрашної подруги. Відшукав Марусю й підполковник запасу М. Є. Рюмик, який проживав у Чернігові. Максим Єфремович сам родом із села Ятрань (ранiше Когутівка) Новоархангельського району. Він залишив хвилюючу розповідь.
«З Веліховською я вперше зустрівся у вересні 1941 року. Того дня понад двадцять німецьких літаків несподівано завдали бомбового удару по нашому аеродрому. Як правило, всяка раптовість сприяє збільшенню втрат. Маруся, ризикуючи життям, рятувала тяжкопоранених і надавала їм медичну допомогу. Серед них був і я. Підступала смерть. Для врятування необхідна була кров. І тоді Маруся наполягла перед лікарями на тому, щоб узяти потрібну кількість крові у неї. Саме цьому молодому фельдшерові, випускниці Кіровоградського медичного технікуму, завдячую своїм життям. Після одужання розшукав рятівницю і прийняв у свою частину. Веселу, розумну Марусю любили солдати і командири. За найскладніших обставин вона знаходила слова для полегшення страждань поранених. Я вручав Веліховській урядову нагороду — орден Червоної Зірки. Розійшлися наші фронтові дороги наприкінці червня 1942 року.
Було це так. Авіатехнічний батальйон, яким я командував, знаходився в селищі Сутоган, що поблизу Луганська, а штаб восьмої повітряної армії — в м. Старобєльську. Полковник Перцуленко наказав мені терміново доставити літаком «П-2», пілот якого захворів, секретну пошту в штаб армії. Пошту доставив у строк. А по дорозі назад спіткала невдача — відмовив мотор. Довелося робити посадку, в результаті якої літак розбився. Я пошкодив ногу і хребет. Мене підібрали колгоспники і відправили до ближнього лазарету. Минуло кілька днів. Перший ешелон підрозділу, якому він належав, поспішно змінив місце дислокації. За другим рейсом мав перебазуватись і лазарет. Та через три години після виходу першого ешелону німецькі танки закрили шлях. Всі, хто міг рухатися, з боями вийшли з оточення. Тяжкопоранені ж — я, Володимир Шарапов і Йосип Кац — залишилися в землянці. На щастя, фашисти сюди не заглянули. Два дні пролежали ми без їжі і води. А на третій за нами приїхали німецьким легковим автомобілем переодягнені в гітлерівську форму М. Я. Веліховська і лейтенант Карпов. Машина благополучно пересікла лінію фронту. Нас зустріли радянські розвідники. На прощання Маруся мовила: «Бережіть себе, товаришу командир, для вирішальної сутички з ворогом…»