Вот тогда и вспомнилась поэтессе та фраза, сравнивающая украинский язык с мертвыми, полумертвыми языками индейских племен. По энергетике, решительности, по пугающей в советских условиях прозрачности сравнения начало «Іми Сумак» похоже на «Коли умер кривавий Торквемада» (кстати, и испанская аура исторической аналогии — общая): «Було на світі плем’я — інки. / Було на світі — і нема. / Одних приставили до стінки, / а інших вбили крадькома. / Кого улещено дарами,/ кого утоплено в крові. / І тільки храми, древні храми / стоять по груди в кропиві».
К середине стихотворения ситуация описывается, как безнадежная: «Удар. І ще раз. Бевхне глухо / в кубло чужинців і заброд. / Асфальтами залите вухо / не знає імені: Народ // Нащадки вбивць і товстосуми, / священних рік повзучий пляж…» (Последние четыре слова — точный образ Днепра с «ползучими пляжами» создаваемых водохранилищ).
Но с появлением самого имени «Іма Сумак» течение стихов меняется на противоположное! Вопреки законам природы, вопреки логике, вопреки всему — это как река, которая потекла вспять, вверх, в гору.
Ти де взялася, Іма Сумак?!
В оцей блюзнірський камуфляж
як проросли твої молитви,
той клекіт древнього жерця?
Чи плем’я, знищене для битви,
помстилось голосом співця? —
Щоб він сопрано, меццо, басом
усіх немислимих октав
ячав, метався диким барсом
і нот ні в кого не питав!
Йому під силу велич опер,
врочистий грім чужих молитв.
А він, могутній, чинить опір,
співає те, що кров велить!
Співає гімни смертна жінка.
А в ній — чи знає і сама? —
безсмертно тужить плем’я — інки.
Те плем’я, котрого нема
[90].
Финал стихотворения парадоксально получается и пессимистическим, и оптимистическим.
Сопротивление возможно (и необходимо) даже когда почти никого не осталось. Одного певца (поэта) достаточно, чтобы оживить голос исчезнувшего, казалось бы, народа. (В связи с этим вспоминается хрестоматийная формула Остапа Вишни «Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю». И одновременно строки самого Кобзаря: «Ну що б, здавалося, слова… / Слова та голос — більш нічого. / А серце б’ється — ожива, / Як їх почує!.. Знать, од Бога / І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!»). А у нас же, в Украине, — думаешь, читая «Іму Сумак», — и слово живо, и люди живы, есть певцы.
(Отметим, что эта тема — невероятная прочность племени, народа, бессмертие его культуры, овеществленной в бытии, одна из сквозных в творчестве Костенко. К примеру, «Погасли кострища стоянок» заканчиваются на похожей ноте: «І в пута тяжкі, клинописні / закована з давніх-давен, / в степу оживає пісня / давно занімілих племен».)