Анна Львовна (Мироненко) - страница 12

Я змарнувала свою силу, перед собою малюєш крила,

а я хотіла полетіти, нікому нас не зрозуміти. Хотіти…

Тебе лишилося хотіти, собі віддати, відпустити…


*******

Как ядом обжигают тело

Прикосновения твоих губ.

Я до тебя любить несмела

Мой нежный ангел, милый друг.

Твои глаза – мое смущение

От рук твоих мне не спастись.

Цветет апрель в душе весенней

Мгновенье, ты остановись!


*******

Где ты?

я ждала тебя годами

Где я?

обнимаясь с небесами,

открываю свою честность

Где мы?

были вместе неизвестность

Кто ты?

Кто же я?

И кто мы, кто мы?

Чужеземные фантомы

насмехаясь, исчезают.

Эти «Где» и «Кто» мелькают.

Я пустая одиночка,

или маленькая точка


*******

Вдруг конвой иль болезнь, обстоятельства

Ты меня не храни на пути

У любви свои обязательства

По иной дороге иди.

Коль терзают душу сомнения

У Него для тебя прошу

Чтоб в глазах мое отражение

Созерцала на каждом шагу.

Я тебя искала у осени

Много лет, может, даже века

"Ну, за что полюбила?" – спросишь ты

Ведь с тобою мы дети греха.


*******

Жизнь случается -

Вы желайте!

Мир вращается.

Лишь мечтайте.

Пусть целуются

без любви,

Люди хмурятся

Только жди!

Тонет мыслями

Ищет истины

Быть таинственным,

не единственным.

Жизнь случается

Все в тебе

Улыбается

Она мне.


*******

Наполегливим бути легко, коли очі її не гріють,

Коли правду не хочеш знати, то живеш в омані надії.

Твоя постіль ще пам'ятає як горіли ви у вогні,

Та на жаль, ті миті важливі лише одному тобі.

Смак поцілунку ховаєш, немов потрібно це комусь

Тебе вже давно забуто, а все згадуєш чомусь.

Неповторність тієї миті душу рве, як хижий звір

Не буває кохання на одну ніч, ти мені, будь ласка, повір.

Всі мурахи, що бігли по тілу, залиши, бо вони не винні

Разом людям буває добре, та тікають моменти невпинно.

Тільки б стриманість її мови відчувати біля обличчя,

Зрозуміти біоритми, цінувати чесність, як звичку.


*******

Не хочется чувствовать рифму

в стихах,

нет смысла сегодня и в современной прозе…

ты можешь много, но тихо читать,

даря каждой даме, входящей в твой дом,

по бумажной розе.

И музыку слушая, верить листве,

давно отшумевшей, встретимся летом.

Так нравится жить одному

с тусклым светом

всего на заброшенном чердаке.


*******

Полусонное сознание, утонуть в ее глазах

все что было – не уместно,

я заброшу этот страх

Синих зрачков сияние обрывает нить во мне

Поглощая все сомнение, я твоя в глубинной тьме.

Все, что скажешь, будешь вежливой, озабоченность души

я смеялась – ты небрежно полируешь шрифт души


*******

Она во мне находит огорчение

Немного грусти и бокал вина.

А я, дыша до умопомрачения,

боюсь признать, что без нее больна.

Ее устами истина глаголет

Холодным мартом мы обручены