Баба Даша. А батьки ж які там у нього?
Мати. Та ми їх і не бачили.
Баба Даша. Отакої тобі. Що це за чудасія – діти женяться, а свати навіть не бачили одне одного. Як же ви дітей сватали, як благословення давали?
Мати. Та хто зараз благословення те просить. Приїхали вони до нас та й кажуть, що подали заяву в ЗАГСі. Ото і все сватання, знаєте, яка зараз молодь пішла.
Баба Даша. Такі часи настали. Не знають люди, що творять.
Мати. Любов кажуть.
Баба Даша. Та яка ж то любов. Засвербить одне місце і вже любов. От у нас було! Хіба так як зараз. Місяцями ходили під вікнами, щоб дівчина звернула на них увагу. А щоб заговорила до хлопця, то вже не менше півроку повинен під тином стояти.
Мати. Так раніше батьків слухали.
Баба Даша. Звичайно, що слухали і толку більше було. Тоді вже як сходились, то на все життя, а зараз тільки весілля відгуляли, то вже й розводяться. А чому так робиться?
Мати. Не знаю.
Баба Даша. Тому що дівчата не поважають себе, немає в них гордості і хлопці так легковажно до них ставляться. От мій Дмитро, царство небесне йому, скільки за мною ходив: я до криниці і він за мною, я до коров і він за мною, я в крамницю він слідом – а я виду не подавала, що він мене цікавить. А чому так поступала? Тому що горда була, ціну собі знала, ніби говорила Дмитру – та в мене таких як ти десятки будуть, сотні. А зараз слово хлопець тільки сказав дівчині, і вона розтанула, як холодець.
Мати. Так. Дівчата не знають собі ціни. П’ють, курять – то хлопці і не поважають їх.
Баба Даша. Пройшло більше півроку ніж я погодилась вийти в вечорі на побачення. Сказала, а не вийшла. Чи то забула, чи то мама не дозволила, царство їй небесне, мудра була жінка. Він цілу ніч під вікнами стояв. Я вранці корову до череди вигоню, а він стоїть, іскри з очей сипляться, але мовчить. Нічого, каже, буває, приємно на свіжому повітрі посидіти, зірки порахувати. А скільки ж ти нарахував, питаю його. Та до тридцяти тисяч нарахував і збився потім.
Мати. Залізна витримка була у вашого чоловіка. Зараз таких не знайдеш.
Баба Даша. Звичайно. А чому? Тому що дівчата такі. Наступного разу він нарахував аж сто двадцять три тисячі дев’ятсот п’ятдесят чотири зірочки. Більше не зміг, бо світати стало… Ото звіздар був мій покійний Дмитро, царство йому небесне. Ото любов… Тільки після того я дозволила йому за руку мою взятись.. А зараз у них…
Наташа. Я вже написала свої бажання.
Баба Даша. От і добре, а тепер давай мані цей листочок, а ти, Оксана, піди і принеси мені трішки жита, яким зібралась посипати наречену.
(Мати виходить із кімнати, а баба Даша підпалює листок і говорить: «Свят, свят, свят»).