— Значить, ви згодні співати, Серьожо? — примружилися очі Ліди. — На жаль, тут я не бачу солов’їв. Але ні. Пташину шкода. Та й невідомо ще: справжній своїй половині чи вигаданій дарували б червону троянду.
— Якій половині? — не зрозумів Герман.
— От і переконалася я, що не все ви знаєте! — весело і дзвінко засміялася Ліда. — А це також символіка. З тих же міфів. Хочете послухати?
— Авжеж.
— У вашій історії лише двоє героїв. А в моїй — мільйони. Словом, зміст міфу такий. Колись, дуже давно люди мали чотири руки, дві голови, два серця. Були вони такі сильні, що вирішили заволодіти троном самого бога Зевса. Але Зевс послав блискавку і розділив кожну людину надвоє, щоб знесилити її. Потім змішав усі “половини” по всій Землі. Після того люди, виростаючи, стали відчувати, що кожному чогось не вистачає. І кожен мусить відшукати саме свою половину, інакше щасливим не буде. На Землі до мого сну в анабіозі люди ще називали дружину чи чоловіка “другою половиною”.
— Цікаво і повчально. Люди шукатимуть свої “половини” завжди і не лише на Землі, а й у всьому безмежному Всесвіті. Мій батько, скажімо, знайшов її аж на Сергусі.
Герман відчув, що Ліда зараз спитає про батька і далі неможливо буде тримати її в омані. Та Ліда не звернула уваги на багатозначний зміст фрази і, посміхаючись, запитала:
— А чи пам’ятаєте ви, Серьожо, вирок лісових мавок?
— Це там, біля фонтану? — спливли в пам’яті Германа дивні видіння чи спогади. — Знайти планету Юності і доставити з неї та посадити в парку дерево вічної молодості?
— Вірно! — здивувалася Ліда. — У вас справді незвичайна пам’ять, Серьожо. Знайшли? Привезли?
— Планету Юності — Сергус — знайшли. І дерево “вічної молодості” на Землю веземо. Не зовсім дерево, а щось близьке до нього. Мій батько сконструював…
— Як батько? Адже Віктор Юрійович Чуєв літав на фотонній ракеті “КС-43” до Полярної Зірки? — здивовано звела брови дівчина.
Далі Герман не міг приховувати правди. Взявши руки дівчини в свої широкі долоні, юнак пильно заглянув у голубі озера великих очей:
— Лідо! Ви звершили великий подвиг вірності. Будьте ж мужньою і вислухайте, хоч це й приголомшить вас. Сергій Чуєв — не я. Я — його син. А батько — вже літня людина… Вибачте… але це так!
Дівчина зблідла. Розгублено глянула на Германа.
— Дякую, Серьожо, за відвертість. Краще відразу про все дізнатися… Це ота сергусіянка Лан? Вона так на вас дивилася, це я помітила ще з першої зустрічі. Що ж! Незвичайна, неземна врода, не можна не закохатися…
— Лідочко! — аж застогнав Герман. — Вибачте мені. Не так треба було розповідати. Сергусіянка Лан Дугівна Лей — моя мати, а Сергій Чуєв — мій батько, розумієте? Я їхній син і звуть мене Германом Чуєвим. Ми не хотіли зробити вам боляче і тому відразу не відкрилися. А вийшло ще гірше. Вибачте мені, матері, всім нам…