— Ходімо шукати злодіїв!
Скоро коло нього наче клубок сухого перекотиполя збирається — немічні жінки та старі баби, у яких ще є сила злізти з тапчана чи з печі. Рудий Павло Музика в тому клубку — мов жарина вогню, що бризкає словами-іскрами.
— А чи не Василь Гнойовий заліз у церкву й покрав? До Гнойового гайда! А він не без компанії.
Ген-ген обкрадена церква блакитними стінами сяє над селом: наче голос високого й гнівного неба, що шле їх на помсту й покару. Людське безумне перекотиполе котиться на сільську околицю, де в скособоченій мазанці під очеретом живе Василь Гнойовий — злидар і конокрад, що молився й молиться скляному богу.
А назустріч — хлопчина в подертій сорочці та в полатаних штанях, босий, з синіми очима-будяками на рябому лиці, схожому на горобине яєчко.
— А що то в тебе за пазухою?
Чорними ногами в бородавках приріс до землі, а очі перестрашені, мовби на їхні дикі квіти по сердитому джмелю сіло.
— Ану покажи, що за пазухою!
І вже схопили за куштраті патли, і вже смикнули за комір, і вже руки-круки сягнули за пазуху відстовбурченої сорочки.
— Божа мати з божим сином!
Справді, з полотняної пазухи, від грудей-ребер вознеслася на сонце весняного дня божа мати з немовлям на руках.
Обоє — в неземному палахкотючому сяйві довкола умиротворених святих ликів, обоє дивляться глибокими очима добра й милосердя.
А водночас — і лагідного докору.
Мовби не можуть втямити, як опинилися в полотняній пазусі, як вознеслися на світло весняного дня, кого бачать перед собою. Святі праведні очі, які завжди запитують — і водночас відповідають своїм запитанням, які завжди прощають, бо в прощенні — їхня невмирущість.
— Де взяв? Хто ти?
— Марко...
— Злодій! Де взяв ікону?
— Знайшов! — дзигонів хлоп'ячий голос.— Отамо знайшов у бур'яні.
— Брешеш!
— Суща правда.
— Перехрестися!
И дитяча рука в хресному знаменні злетіла вгору, торкнулася чола.
— Злодій — і хреститься!
Хвиля людського божевілля закипіла, завирувала, руки простяглися — і вп'ялися в дитину. Хлопець шарпнувся, закричав, укусив зубами чиюсь руку, ікона з божою матір'ю та божим сином полетіла в бур'ян під ноги.
— Злодій — зайда!
— Безбожник!
— Христопродавець!
Роїлися люті голоси, руки-круки рвали хлопця, що вже звалився під ноги, на нього насипалися гуртом. Наче мали знищити оце зло — й тоді зовсім не стане зла на землі. Наче воно останнє. Наче й насіння-зерна не треба залишати на розплід.
І коли під коліном Павла Музики затріщала ікона — поменшало божевілля, й люди сахнулися одне від одного.
Купою непорушного, зжужманого ганчір'я, скоцюрбивши ноги, заюшений кров'ю, лежав на шляху чужий хлопчина. З вищереними зубами, з висолопленим язиком, з видертим оком, він був страшним. Здавався самою смертю.