Мы красные кавалеристы,
и про нас
былинники речистые
ведут рассказ...
Тітка Юстина простягає миску — і Микола Хащуватий наливає їй черпаком кандьору з казана. Він не дивиться, кому наливає, бо слухає музику і спів. За тіткою Юстиною й інші від груш сунуть до казана, їм також перепадає бурда.
Наш паровоз, вперед лети,
в коммуне остановка...
Ледь ступивши від казана, тітка Юстина опускається на коліна, сідає на землю і, діставши з-за пазухи ложку, сьорбає кандьор, і сльози течуть по її жовтому обличчю.
На границе тучи ходят хмуро,
край суровый тишиной объят.
У высоких берегов Амура
часовые Родины стоят...
Накрутивши блискучою ручкою патефон, голова колгоспу Матвій Шпитальпик від дрожок іде під розквітлі груші, де вечеряють. Проміння призахідного сонця роїться в його пильних некліпливих очах, наче червоні мурахи. На ногах порипують наваксовані чоботи, що віддзеркалюють срібні зайчики.
Матвій Шпитальник зупиняється перед тіткою Юстиною, а вона й не зауважує, бо втупилася в миску.
— Ти колгоспниця? — питає.
Тримаючи миску обома руками, тітка Юстина злякано й нетямковито дивиться на голову колгоспу: вона не почула запитання.
— Ти колгоспниця? — повторює.
— Ага, колгоспниця, колгоспниця,— спромагається на слово тітка Юстина.
— А ти сьогодні щось робила на сівбі?
— Ні, не робила.
— Таж тут їдять ті, що робили.
— Хрест святий, не робила.
— А чом це ти, колгоспниця, б не робила?
— Сили нема, нездужаю.
— Робити сили нема, а їсти здужаєш?
— Їм, щоб здужати.
— А чом удома не їси?
— Нема що їсти, навіть мишам нема... Навіть мишей нема.
—Навіть мишей нема? — дивується Матвій Шпитальник.— Ух ти, саботажниця!
Ударом чобота голова колгоспу вибиває миску з рук.
Миска падає на землю, розливається недоїдений кандьор. Тітка Юстина так і завмирає з роззявленим ротом, а Матвій Шпитальник іде до дрожок.
Якесь дитинча навкарачки підступає до розлитого кандьору, нагинається, починає злизувати з трави.
Чужой земли не надо нам ни пяди,
но и своей врагу не отдадим...
Патефон замовкає, і дрожки з голови сільради та головою колгоспу від'їжджають від польового стану, поскрипуючи колесами.
Сонце сідає в багряну хмару.
— О, подивися, прийшов...
— Хто прийшов?
— А хто прийшов?
— Таж Андрій Синиця. Ото стане під вербою — й дивиться. Походить туди-сюди по шляху, стане — й дивиться на наші вікна. Ти б вийшов та щось йому сказав. А можеш і не казати. Вийди надвір із сокирою — він і злякається, більше не ходитиме. Хай до когось іншого йде — й там видивляється. Бачиш, вишиту сорочку зодягнув, і кашкет із козирком на голові, а босий. Чого він ходить під наші вікна, отой Андрій Синиця?