— А ти не знаєш, чого він ходить?
— Щось видивляється, хоче потягнути, а що потягне?
— Сьогодні вже не сам... І Грицько Накоренок огинається біля нього.
Марія й собі вшниплюється у шибку, дивиться на шлях. Справді, Андрій Синиця вже не сам, а з Грицьком Накоренком. Обидва хлопці мовби зустрілися знічев'я — та й балакають, але ж так і пасуть очима їхнє обійстя.
— Не знаєш, чого огинаються... До Галі нашої прийшли.
— До Галі? — не вірить мати.— А де ж це Галя?
— О, я повинен знати... В коморі вбирається.
— Куди вбирається?
— А ти вже забула, куди вбираються дівчата? До парубків.
— Мамцю моя! — сплескує руками.— Що ж це коїться?
— А коїться, коїться... О, вже й Галя наша вийшла. Попід вікнами йде Галя в святковому вбранні, а всміхненими очима — вже там, на шляху, де хлопці під вербою.
— Побіжу, побіжу за нею, не пущу. Куди вона? І Марія не так біжить, як тюпає надвір, наздоганяє Галю на шляху.
— Галю, ти куди з хлопцями?
— А в Кожанку.
— Чого в Кожанку? — дивується.— Хлопці, чого це ви надумали з Галею в Кожанку?
— Та на завод,— це Андрій Синиця.
— На завод? Чого на завод?
— Там поїсти можна,— це Грицько Накоренко.
— Що можна поїсти на заводі? Хлопці мовчать, то Галя каже:
— Браги можна поїсти на заводі.
— І ти, Галю, слухаєш хлопців? І ти оце повієшся в Кожанку? Хто вам там дасть браги? Не дадуть вам браги. Чуєш, Галю? Хай собі хлопці ідуть, раз їм заманулося, а ти не йди, ти — дівчина, як це ти підеш у чуже село?
— З нами хай не боїться,— це Андрій Синиця.
— Мамо, таж білий день надворі... Через поле — й Кожанка.
— А як білий день, то що?.. Сторожують брагу, хіба ви не знаєте? Хто вас пустить до ями? Чим ви ту брагу дістанете?
— Та ми знаємо! — це Грицько Накоренко.
— Хлопці, дивіться, я не пускаю Галю, та хто тепер слухає матір? Ні сльози, ні молитви не помагають.
Обертаються — і йдуть, а Марія дивиться вслід, аж поки щезають за тополями на околиці. Вже їх не видно, а вона чомусь бачить — не так очима, як материнською душею я своєю,— їх трьох у полі по дорозі на Кожанку.
А потім цілий день жде — й мучиться: навіщо пустила? Було не пускати. Й де вона бариться, чому досі нема додому? Пора дівоцтва, хіба всидиш у хаті, хіба не захочеш полинути в світ. Ось так і полинула... Там, у Кожанці на цукровому заводі, справді є брага, але хто ж вас пустить до неї. Якби всіх пускали, то й браги не стало б, і завод рознесли б. А то стережуть, що не підступишся.
І вже ввечері — Галя у двір.
Мати хреститься з радості, питає:
— Була в Кожанці?
— Була.
— Наїлася браги?
— Наїлася.