— Яка ж ти легенька... Ніколи не обіймав, а тепер ось обняв.
Бабині п'яти гупають об долівку, далі тіло її гупає глухо.
Дід Гнилоквас хапається чіпко обома руками за ріжки рядна й тягне по хаті, далі в сіни, далі з сіней надвір, до грабарки. Бабина голова метляється, очі витріщені.
— Завезу тебе до ями, не залишу в хаті... Бо дурна...
Біля грабарки знову доводиться обіймати покійницю, щоб якось підняти з землі, та дід Гнилоквас ще й важчих здужав, а баба — як пір'їна.
— А тепер піду за покійником, щоб у парі, значить... Повезу в парі, повінчаєтеся з сирою землею. А яке було весілля — в церкві, з батюшкою. Я не ходив на ваше весілля, то люди розказували...
Зайшовши в хату, дід Гнилоквас розглядає голі стіни.
— Життя прожили — й добра не нажили. Навіть дітей господь не дав.
Крекчучи, спинається на лежанку, бубонить до непорушних Маркових п'ят:
— Бач, не міг на лавці переставитися, то заліз на піч, аби мені мороки завдати.
Й тільки обома руками взявся за ноги, смикнув, як забринів кволий голос:
— Це ти, Карпо? Чого смикаєш за ноги?
Гнилоквас до всякої всячини звик, то й тут не дивувався:
— То ти ще живий, не вмер? Смикаю тебе з печі, то сам іди... Що тобі тут на печі робити?
— Що робити? Вмерти хочу, ніяк не помру... Явдоха переставилася зранку, а я ніяк не можу,—витягував з грудей немічний голос.— А ми ж учора з нею говорили... Говорили, що разом помремо. Вона вже там, а я ще тут. Сказала — й зробила, а я обманув її. Де вона?
— Та вже на грабарку відніс.
Марко Груша заплющується — й мовчить. Зрештою, розплющується — й каже:
— Ніяк не можу. От хочу — й не можу.
— Погано хочеш.
— Дуже хочу... слідом за Явдохою, щоб разом... А я не думав, що ти такий славний чоловік. Помагаєш нам. Помагаєш, щоб разом... Відтарабанив Явдоху на грабарку, то й мене відтарабань. На цвинтар.
— Та в яму, а не на цвинтар.
— Хай і в яму, аби разом... Я по дорозі помру. Чує моя душа, що по дорозі помру.
— А як не помреш по дорозі?
— То в ямі помру.
— Аби тільки з Явдохою?
— Аби тільки з нею.
Гнилоквас Карпо стоїть на лежанці, заглядає на піч. При здоровому глузді Марко Груша, при тямі? Таке городить. Може, при тямі, але не при здоровому глузді.
— Ех, шкода півфунта хліба,— зітхає.
— Га? — розклеплює водянисті повіки на опухлому лиці Марко Груша.
— Та кажу, що півфунта хліба шкода.
— Загубив хліб?
— Загублю от... Не повезу я тебе до ями, і не проси.
— То поможи звестися, та зсади з печі, я порачкую сам до ями.
— Не поможу.
— Змилуйся...
— Не змилуюсь. Не хочу, аби ти здох біля Явдохи. Годі, що ти з нею нажився на цьому світі. Ще й на тому світі хочеш бути разом. І просиш моєї помочі? Не буде тобі моєї помочі.