А де ложка, а де миска?
Бере ложку, бере миску — й ховає за пазуху, так надійніше.
Двері хати залишає відчиненими, бо нема що з хати потягнути злодіям, та й десь же той Степанко вештається, повинен додому привіятися. Солов'ї співають, пахне яблуненим цвітом, весна. И сонце встає полум'яне та веселе. В голові паморочиться, не милі їй ні солов'ї, ні цвіт яблуневий, ні весняне веселе сонце, та як дійде в поле, та як підкріпиться тепленькою шліхтою — ось і полегшає.
— Текле!
Хтось кличе, а хто кличе — впізнати не годна: бо як глянула на сонце, то засліпило їй очі, тепер темні мурахи рояться в зорі, затуляють усе.
— Текле, спинись...
Якийсь дід перед нею, роз'їдений отими ворушкими мурахами.
— Там твоя дитина в лузі...
Текля спинилася й слухає діда.
— Степанко?
— Либонь, Степанко.
— То й що?
— Піди забери...
Текля мовчки стоїть і слухає.
— Воно мертве лежить.
Дід мовчить, і Текля мовчить, а потім вона повертається — й іде шляхом, заточуючись. Дід підтюпцем наздоганяє очманілу жінку, хапає за лікоть.
— Текле, ти куди? — И показує рукою: — Отамо в лузі...
— В колгосп іду, на буряки,— бубонить.
— У колгосп? Чого в колгосп?
— На роботу... Шліхти поїм...
— Дитину мертву забери в лузі.
Текля Куйбіда висмикує лікоть, налякано дивиться на діда.
— Потім заберу. Прийду з колгоспу й заберу. На буряки йду.
Та й іде шляхом посеред весняного розквітлого села в поле на буряки, а руку тримає на мисці, схованій за пазуху. Йде, а в очах рояться темні мурахи, за якими не видно білого світу. Де вже те поле, де? Тільки б дійти, тільки б дійти.
Дід падає на коліна, хреститься — і б'є низький поклін до сирої землі, хреститься — і б'є поклін.
Малі діти, старшенькі діти, старші діти зранку нипають по селу. Вони схожі на птахів, які літали в вільних небесах, захмелілі від прозорої блакиті, але обтяли їм крила — й тепер, безкрилі, вони тюпають по землі. На безкровних обличчях очі позападали, попровалювалися, й такі далекі та глибокі, що, здається, важким олив'яним болем своїм попропікають голови — й загубляться десь у порохняві чи в бур'янах, а порожні криваві очниці блиматимуть сліпим смертельним жахом, полохаючії не тільки живе, а й мертве.
То збираються табуном-ватагою, що бреде вулицями невідомо звідки й невідомо куди, а то вже табун-ватага розпадається, бо сумні й безкрилі, байдужі та зморені відстають від гурту, не відаючи, чого позбиралися разом і що шукають.
Спиняються неподалік від хати голови сільради Кіндрата Яремного.
Хата сміється голубими вікнами, а над хатою шатристим гіллям погойдуються три високі ясени, просіваючи крізь різьблене зелене листя потоки сонячного проміння, а тому-то воно срібними хвилями-жмурами перекочується по червоній черепиці. Дітлахи розсідаються неподалік від хати на спориші під вишнями й тоскними очима поглядають на дим, що снується з комина.