— Еге, еге, так тебе й послухає.
Й раптом рама двигтить від удару б скло деренчить. Мина тулиться до стіни, мовби його щуплу постать тим ударом розмазали по стіні.
— Казала тобі погасити світло, не сидіти при світлі.
— Ere, казала, щоб тобі вже заціпило.
Мина встає з тапчана й приречено йде в сіни. Ставши біля дверей, питає:
— Хто там?
— Свої,— чується незнайомий чоловічий голос.
— Хто свої? — все ще допитується Мина, сподіваючись j| невідомо чого.
— З сільради,— чується ще один незнайомий голос.
— Приходьте завтра, як розвидниться
— То ти вказуватимеш сільраді, коли їй приходити? А то в сільради нема свого розуму? Ану відчиняй!
І ще не встиг Мина відчинити, як уже двоє чи троє пізніх гостей вдерлося в сіни, як скрутили йому руки, зв'язали за спиною й так турнули сухоребре тіло в хату, що перечепився за поріг — і впав на долівку.
— Отак і лежи! Хто в хаті?
— А де ж сільрада? — приглядається Мина до гостей.
— Ми тобі і влада і сільрада!
Двоє мовчать, а третій кричить, видно, так домовилися між собою. Цей третій високого росту й закутаний у хустку низенько, понад самими бровами, що справді трохи скидається на жінку. Ото хіба що вусики біліють над пухкою губою.
Господи, й ті двоє позакутувалися хустками!.. То які ж це влада і сільрада? Й Мині зовсім похололо всередині, бо вже багато наслухався про таких, що ночами ходять по чужих коморах і хатах, тепер і до них наскочили. Господи, помилуй і пронеси, помилуй і пронеси.
— О, жінка на печі! Злазь, жінко, з печі. Ото візьми рядно і в те рядно поскладай усе, що в скрині... І кожух, і чоботи... Проворніше, а то повертаєшся, як ведмідь за горобцями.
Меланка лантухом сповзає з печі — і вже в її руках рядно, і вже вона коло скрині, віко відчиняє.
— Самі злидні тут,— бубонить.
— Не розсуждати! — І до Мини: — Горілка є?
— Нема горілки, з чого її виженеш.
— Не бреши.
— Та знаю, де є горілка. Може, піти?
Непрошені пізні гості переглядаються між собою і, либонь, зараз скажуть, щоб ішов, щоб приніс горілки.
— Бачили ми таких хитрих,— сердито сопе високий, зозла смикаючи свої білі вусики.— Втечеш... Признавайся, де золото заховав? Хлопці, ану підніміть його з землі!
Хлопці кидаються до Мини, хапають за зв'язані руки — й починають вивертати вгору та вгору, аж того скручує в три погибелі, аж від болю в голові наморочиться. Меланка дивиться й хреститься.
— Ой, ой, ой,— зойкає вона.
— Пустіть його, хлопці, хай відсапається. Либонь, згадав.
Мина стогне:
— Де ж те золото? В мого батька трохи було червінців, так у громадянську забрали злодії, хіба ви не чули? А тепер знов по золото?