— Ми з Петрівки, то не чули,— озивається один із тих двох, що досі мовчали.— До нас не доходило.
— Може, свої забрали, може, петровецькі... А за нової влади хіба можна було золота настаратися.
— Пасічник! Скільки вуликів!
— Хіба бджоли носять золото? А потім бджіл не стало, як усіх позганяли до колгоспу. І бджіл позганяли до колгоспу, там і поздихали.
— А таки поздихали,— згоджується той, що з Петрівки, що досі мовчав.
— Чи ми б пожаліли золота, якби золото було?
— А не пожаліли б? — глузує той, що з білими вусиками.
— Та нема що жаліти,— викручується Мина.
— Слухайте, а ви нас ніде не бачили, не знаєте? — запитує високий, підморгуючи до того, що з Петрівки.
— Де ж вас ми бачили...
— За нас — нікому й слова. Тільки писнете—спалимо хату. Чули? Бабо, зготувала вузол? Давай... О, сама готувала, сама даєш, а ми беремо, раз ви даєте, бо хто ж відмовиться від добра... Все втямили?
— Втямили.
— І до ранку з хати ані ногою... Нас не було—і ми вас не бачили.
— Бабо, гаси бликавку, хай не світить.
Терпнучи від страху, Меланка дмухає на каганець — і світло гасне. Поскульчувавшись, обоє тремтять у темряві, прислухаючись до шамкотиі, аж поки злодійські тіні вислизають з хати надвір, у ніч. Шарудять під вікнами й подаються не на шлях, а на город, щоб, видать, городами, городами.
— Розв'яжи мені руки, Меланко... Ножем розріж.
Меланка знаходить ножа, розрізає мотузок, яким зв'язали руки, й Мина мало не плаче від болю та наруги. Меланка зачиняє скриню — й віко гупає глухим голодним звуком.
— Ти впізнав, Мино? — шепоче.
Мина зціплює зуби, тамуючи біль. Меланка босоніж човгає до нього й ледь чутно туркоче щось на вухо.
— Га? — перепитує чоловік, бо недочуває.
— Отой, що з Петрівки... То ж зовсім не з петрівки. Я впізнала його, то наш...
Крекчучи, Мина ступає від дверей до лежанки — й завмирає, так йому важко йти.
— Чуєш, то наш... Як обізвався, то я впізнала. Василь Гнойовий!
— Що ти сказала?
— Василь Гнойовий, а не петровецький. Треба заявити в сільраду.
І знагла пасічник Мина несамовитіє, підскакує до жінки — а гамселить її кулаками, б'є коліньми:
— Знай, дурна бабо... знай, дурна бабо!
Меланка зойкає, затуляється ліктями, а він як сказився, а йому наче розум відняло:
— Ти бачила Гнойового? Бачила Гнойового! Кажи!
Меланка лише крекче і зойкає.
— А не бачила ти ніякого Гнойового! А не приходив до вас ніякий Гнойовий! А приходив до нас петровецький. Усі петровецькі! Ото битиму, поки з твоєї голови виб'ю Гнойового. Поки в твою голову вб'ю, що приходили всі петровецькі. Ха, скажи, хто приходив?