— Це — від матері божої,— шепоче Катя.— Це божа мати зійшла з неба на землю й принесла хліб.
Обережно, з самісінького краєчка надкушує скибку хліба — й завмирає з заплющеними очима. Дивна цілюща сили хліба п'янить її дитячу голівку. Катя боїться жувати, лише язиком ледь трішки торкається хліба. Торкне язиком — і замре, торкне — і зомліє від утіхи.
Невже це справді хліб?
Як добре, що вона сховалася отут у хащах, і ніхто не бачить її, не відніме й кришки!
Та хоч би яка була скибка, хоч би як повільно жувала, та в якімсь часі її має не стати, і Катя особливо повільно дожовує, боячись ковтнути, бо ковтне — й зовсім не стане. Дожувавши, ковтнувши слину, мацає за пазухою цілушку, випрошену для Миколки, й навкарачки вилазить з кущів, обдивляється, чи ніде нікого не видно.
Ніде нікого не видно, й тепер вона йде додому. Ти здається, що цілушка не тільки пече їй груди, а й просвічується крізь плаття, а тому цілушку може будь-хто побачити й відняти. Отому-то вона боїться зустрічей, а зоддалеки побачивши людську постать, ховається чи в бугилі, чи за деревами, терпляче перечікуючи.
Ось і хата під грушами дикими, стоїть біля криниці мати з порожнім відром, хоче опустити на мотузку відро в криницю — й чомусь ніяк не опустить. Підходить Катя ближче.
— Мамо! — хоче похвалитися хлібом.
А мати не чує, мовби не до неї мовиться.
— Мамцю! — ще радісніше.
Прокидається мати, дивиться на дочку, а в материних очах — їдкі сльози.
— Мамо, чого ви плачете? Мамо, не плачте...
— Як же мені не плакати, коли горе велике...
— Яке горе, мамо?
— Помер наш Миколка... Зараз ось помер.
— Та не міг Миколка померти,— шепоче Катя.
— Заснув — і не проснувся.
Катя біжить у хату. Брат Миколка лежить на рядні в ліжку, долоню поклав під щоку.
— Чуєш, Миколко! Проснись!
Не чує. Катя підступає ближче, торкає за плече:
— Миколко, проснися, я тобі хліба принесла.
Міцно спить—і не просинається. Катя на самісіньке вухо йому:
— Не вірю, ти прикидаєшся, проснись...
І задкує від нього. Може, справді помер, а не прикидається, що спить? Це вона винувата, бо довго сиділа в кущах і їла скибку пшеничного хліба. А Миколка не дочекався на свою цілушку, вділену отією жінкою. Якби Катя не забарилася й прибігла хутчій додому, то Миколка наївся б хліба — й не помер.
Хоче заплакати, але очі сухі-сухі.
Стає страшно дивитися на мертвого Миколку, й вона виходить у сіни, бачить у сінях під стіною драбину — й по драбині лізе на горище. Тут зариється в соломі, й ніхто не знайде її, тут вона сховається від смерті, що ходить по селу й морить людей, тепер от знайшла й зморила Миколку.