— Страшно, Дмитре Дмитровичу... Обдерті, нещасні.
— Всіх не пожалієш...
Як заворожені, діти дивляться на коней, на бричку, на святково вбраних чоловіка й жінку, що їдуть невідомо звідки й невідомо куди. Так, наче з району. Так, наче на залізничну станцію.
І раптом чоловік смикає віжками — й бричка зупиняється. Відтак зупиняється на відстані дитяча черідка. А гарна жінка в шовковому платті сходить з брички і йде прямо до них.
Іде — й плаче.
І чого вона плаче?
А в руках... Щось біліє в руках, світиться, проміниться, наче полум'яну грудку самісінького сонця несе в руках. Діти дивляться на жінку й на те сонце, яке вона тулить до грудей, сама обертаючись на сонце. Ось тільки чого вона плаче?
Хліб?
Жінка несе в руках білий пшеничний хліб.
Жінка — хліб.
— Діти,— крізь сльози озивається жінка.— Діти... Ось хліб...
І ножем починає краяти буханець білого хліба. А діти не вірять. А діти не вірять, що жінка зійшла з брички, що крає хліб, що вже тримає в руках білу скибку, й ця скибка пахне на ціле село, на цілий світ. Невже зараз віддасть цю скибку хліба? Кому віддасть?
— Бери, дитино.
й скибка пшеничного хліба лягає на чорну порепану долоню.
— Бери, дитино.
Й друга скибка лягає на дитячу долоню.
А вони стоять, як занімілі. Тільки вдихають запах. Невже ця жінка не пошкодує порізати всю буханку? А вона вкраяла ще одну скибку.
— Це тобі, дитино.
Всім вділила, крім веснянкуватої дівчинки, що чекає не дочекається.
— Як тебе звати, доню?
— Катя,— ледь озивається.
— Бери, Катю...
Катя боязко бере скибку, а в жінки ще зостається ясна пахуча цілушка.
— У тебе є братик? — питає в неї жінка.
— Є братик... Миколка.
— Візьми й для Миколки.
І віддає їй цілушку, ласкаво гладить долонею по голові, обертається — і йде в сльозах, що хлинули рясно.
Діти проводжають довгими поглядами бричку, а Катя тим часом задки-задки відступає з гурту. Вона також проводжає очима бричку й жінку, яка вже сіла в бричку, але задкує, задкує, аж поки опиняється в кущах.
У кущах знаходить найглухіше місце, куди й промінь не пробивається, й цілушку хліба ховає за пазуху, а скибку підносить до уст. Зуби самі хочуть вкусити хліб, але вуста цілують. Цілують першим довгим поцілунком, і такий цей поцілунок солодкий, запаморчливий! Цілують другим довгим поцілунком — і цей поцілунок ще запаморочливіший, ще солодший! Відривається від скибки, дивиться на неї так, наче скибка золотою птахою прилетіла в її долоні невідомо звідки — й зараз ось так само випурхне, полетить, зникне. Стискує скибку міцніше, далі знову підносить до вуст — і третій поцілунок ще солодший, ще запаморочливіший.