Взяли ложки й заходилися їсти юшку з вареного їжака та молодої кропиви.
Вечір блимає зеленими зірками з далеких високостей, а туман понад землею стелиться такий білий та шумкий, наче то піниться тепле й пахуче свіжоздоєне молоко.
Павло Музика пальцями знадвору стукає в шибку, й скло брязкає, наче кришиться лункий лід на ставу. Хата мовчить.
— Чи попухли, чи задубіли.
И знову кришиться лункий лід.
Перегодя по-старечому зітхають хатні двері, сінешні двері скриплять рипучими грудьми сухотника — й нарешті Гаркуша висуває надвір погасле обличчя, засноване павутинням зморщок. У зморшках — темрява. То темрява його душі, в якій не світиться хоч би й один промінчик. Упізнає — і ніяк не впізнає. Опускає погляд на руки, може, руки тримають щось, але руки порожні.
«Йому вже залишилося три чисниці до смерті»,— снується думка.
— Змилуйся, Павле...
— Я оце йшов через левади,— й киває головою в надвечірній туман.
— А що там у левадах?
— Ну, й заглянув під верболози... Ходімо, заведу, бо сам не знайдеш. Чи ти вже не годен переставляти ноги?
— Чого йти, чого йти? — січеться голос.
— Ходімо, бо ніхто не заведе, я сам бачив... Змилуюся над тобою, раз просиш милості, ходімо.
По межі через город ідуть у зеленоткані левади, а тут верболози в тумані стоять змореним козацьким військом, тільки хоч би один кінь заіржав, тихо-тихо. Над голубою криничкою, в якій ледь жебонить вода, Павло Музика зупиняється й показує під кущ неподалік.
— Ген твоя дитина сидить. Чи не Юхимко?
Гаркуша приглядається: справді, сидить його семирічний син Юхимко на землі, спиною притулився до гілля. Круглу голівку з білим чубчиком похилив на ліве плече. Спить. А руки на колінах склав.
— Юхимку,— покликав батько.
Хоч би ворухнувся хлопець, ото вже міцно заснув, що голос батька не здатен розбудити.
— Юхимку! — знову покликав Гаркуша.
— Та не чує...
— Чом ти не чуєш мене?
— І не почує. Назавжди заснув. Запізнився ти. Я ще йшов, то він руками перебирав щось на грудях. І хоче щось сказати, а не може, тільки губи ворушаться. Авжеж, щось казав, казав, тільки ж тихесенько. То я до тебе подався, щоб ти забрав свою дитину в хату, бо ж проти ночі. А воно бач — запізнилися з тобою.
Батько хилиться перед Юхимком на коліна, бере на руки, а хлоп'яче тіло в його руках ламається, й голівка з білим чубчиком западає на спину.
— Юхимку,— стогне Гаркуша.
— Не чує, неси в хату до матері. За гріхи наші, за гріхи. За гріхи наші не милують ні бог, ні люди. Сповна воздається за гріхи. Чи винуватий у чомусь твій Юхимко? Не винуватий, а кара його спостигла, невинного.