Це відкривало пряму дорогу вбивцям небесного красеня.
І чим більше Юлія брала проб у найрізноманітніших місцях поверхні космічного бранця, тим гнітючіше ставало у неї на серці.
Останню вилазку вони з Юлією зробили у морі Спокою. Лука відчував, що Юлія іще не втратила надії. Але і ця остання проба, взята на східному схилі стрімкої гори, дала ті ж результати. І коли настав час повертатися до зорельота, Юлія раптом присіла на кострубатий осколок величезного метеорита, що стримів у місячному поросі. Вона задумливо вдивлялася у темне небо, засіяне немигаючими зорями, неначе шукала в них відповіді на пекуче: що робити далі? На запитання Луки Юлія не відповідала. Так пройшло з десять довгих хвилин. У цей час із-за обрію почала викочуватися величезна темно-синя опука Землі. Раптом Юлія рвучко підвелася і попрямувала на неї в протилежний бік зорельота. Вона зовсім не реагувала на умовляння Луки повернутися.
Жінка віддалялася мовчки, плавно розводячи руки, і здавалася казковим птахом у космічному безмов’ї. Лука вирішир силою зупинити її і прискорив біг.
Але трапилося несподіване. Юлія ще швидше стала віддалятися від товариша. Лука побачив; відстань між ними збільшується. Юлія, немов на крилах, пливла у космічній порожнечі, віддаляючись все далі і далі, то зникала у темені скель, то виринала на їх вершинах.
Ні вимоги через радіофон зупинитися, ні благання хоча б почекати, на неї не діяли. Вона віддалялася із незбагненною упертістю, поступово перетворюючись у казковий силует, в дивовижне марево, що тануло у місячній пустелі.
А коли Лука, напруживши всі свої сили, все-таки її наздогнав, вона різко повернулася до нього і рішуче промовила:
— Коханий, — Лука вперше почув це давно очікуване слово, — я вирішила залишитися тут назавжди!
Лука обімлів, а Юлія продовжувала:
— Прошу і заклинаю — виконай мою останню волю: поховай мене ось на цій вершині. Я своєю смертю заявляю протест всім, хто наважується знищити мою рідну Селену. Якщо здоровий глузд на Землі не переможе, нехай спалять разом із нічним небесним красенем і мене. І тоді залишаться навіки осиротілими рідне небо і вкарбується у людській пам’яті безглуздий вчинок бездушних технократів. Я жертвую собою в ім’я сталості і недоторканості світу…
Після цих гірких і рішучих слів Юлія розгерметизувала шолом і, розпростерши руки, плавно опустилася на вершину скелі.
Лука підхопив конаюче тіло і притиснув його до власних грудей…
Місяць у небі був повним. Каїн тримає Авеля на вилах і споглядає, як у предсмертних конвульсіях вмирає брат… В душі Луки порожньо. Тяжкий жаль гризе її і не дає ні на хвилину заспокоїтися. А у пам’яті знову постає зала, де відбувалася конференція.