Навколо дерева з палюгою,
Кружляє старий, сивий дід.
То дядько Черномор, - злодюга,
Крадій, розбійник, і бандит.
Своїм косим, зеленим оком,
Усе на мавку поглядав.
Здається нам, він ненароком,
На її «чесність» зазіхав.
Та мавка, самогону впившись, -
Була п*яничка іще та!..
На дереві зручніш вмостившись,
Хропіла під виття кота.
Я, коли пасу худобу, дивлюсь на тії чари,
Бачу, що та нечість робить, й бачу їхні свари.
По землям диким, і не дуже,
Тече собі Кривий Торець.
Тече ліниво і байдуже,
Аж поки не впаде в Донець.
На берегах Торця Кривого,
Де вітром очерет шумить,
Де жаби, п*явки, більш нічого, -
Там Костянтинівка стоїть.
Отрутними дощами вмита,
Забута всіма тут і там,
Стоїть розбута і роздіта,
На люди виставивши срам.
Нема заводів, - стіни биті.
Хати, - без вікон, й пустирі…
Усі знедолені, забиті,
Неначе морок на дворі.
І здається мені, браття: щось воно нечисто, -
Наче злий чаклун закляття, наложив на місто.
Кладовища за містом всюди,
Що не день, - страшні новини!..
Дерева порубали люди,
І поробили домовини.
Усе, що можна зруйнували –
Не раптом все, і не за мить…
І замок в парку збудували,
Із каменю… Де совість спить!
Тепер усі і животіють,
У Костянтинівці моїй:
Думок не мають, і не мріють, -
Бо загубили Розум свій.
На дворі, наче, ніч настала,
Той злодій з неба сонце вкрав.
І нечисть вголос заволала,
Законність чинну ту поправ!..
На місто, мов на мертве тіло,
Злетілись, наче круки:
Уся гидота, все, що вило, -
Навіщо нам ці муки?..
І шматували, й шматували,
Те гарне, що у нас було…
А ми дивились, і мовчали,
Як ті німі, в німім кіно.
От і стоїть де Дике Поле,
На берегах Торця Кривого, -
Убоге місто босе, й голе,
Як той покинутий небого…
Я пасу свою худобу, бачу, бачу браття,
Що там та «нечиста» робе, - діє ще закляття!
…А землею чутка лине:
Білий Лицар в світ прийшов, -
Уся Темна сила гине,
Там, де тільки він пройшов!
Може, і у наше місто,
Прийде Лицар із мечем, -
Разом виженем «нечисту»,
Поруч ставши з ним, плечем!..