На цьому лист закінчувався.
– Нещасний чоловік. Пропав із-за жінки. – Сказав дільничний.
– Це як сказати. – відповів слідчий. – Треба вияснити його особу. Запроси наш центр, може він має якісь дані про нього.
– Можна по банках пройтись, там повинні впізнати свого співробітника.
– Тоже вірно. Займись цим.
Люди звикли скаржитись: на мокрий дощ, на спекотне сонце, на стріли Амура, що без розбору пуляє той стрілець і в молодих, і в старих, і в нежонатих, і в жонатих. Ніхто не знає, коли й де та стріла наздожене, а тому захисту від неї ніякого.
От і у Володимира М. стріла влучила, коли той ішов чи то до магазину, чи то до стадіону. Та коли стріла та поцілила Володимира, то він враз забув, куди йшов, а пішов туди, куди повів його Амурчик. Звичайно, то була красуня, якої світ не бачив, то не буду й слів витрачати на опис її краси, а от скільки чоловіків кругом неї в'юнилося, то не перерахувати. Але Вовка мав надію, що вона вибере саме його, тому що стріла Амура йому в серце попала, а інших поцілила кого в руку, кого в ногу, а декого то й взагалі у сідницю. От тому він і наважився підступитися до красуні з такими словами.
– О, незрівнянна моя царице, вершино бажань моїх та океане пристрасті, погляд твоїх чарівних очей позбавив мене сну та апетиту…
– Що-що? – зовсім по-простому запитала вона.
– Я кажу, що зірки обіцяють нам безмежне щастя. Я буду твоїм найпалкішим прихильником, я подарую тобі кохання, якого ніхто не знав.
– Хлопчику, та не пішов би ти підтри чорти зі своїми фантазіями, – сказала вона і подивилась на нього такимпоглядом, що Вовці стало холодно, ніби він попав на Північний полюс. Чи треба говорити, в яку прірву печаліпотрапив юнак, від якої люди ще не придумали жодних ліків? Хотів у книгах знайти Вовка розраду, але марно. Якось він узяв до рук книжку про великого та могутнього чарівника Гасана Абдурахмана ібн-Хоттаба. Читав він її, але нічого не бачив, бо сльози застилали йому очі. Декілька сльозинок впало на сторінки відкритої книги.
– Чом ти сумуєш, о вельмишановний Волько? – почув раптом юнак чийсь голос. Він аж здригнувся від несподіванки.
– Хто тут? – запитав юнак.
– Це я, Волько, твій вірний слуга, великий Гасан Абдурахман ібн-Хоттаб.
– Старий Хоттабич!
– Так, о мій повелителю!
– Я не твій повелитель, бо мене звати не Волька, а Вовка.
– Нічого. Відтепер ти станеш моїм повелителем, бо я завжди приходжу на допомогу тим, хто потрапив у біду. Розкажи мені про твоє нещастя, і я до¬поможу тобі.
– О, великий чарівник Гасане Абдурахмане ібн-Хоттабе, навіть тобі не під силу змінити суть людини: з холодної робити горячу, із злої – добру, із жорстокої –лагідною.