— За правду не перепрошують.
— От. Немає їм резону тебе підривати. А неприємностей уникнути.
— Так вже… Як подумаю, що міг стати приводом для війни…
— Якої війни? Бережи Боже, приводів і без тебе досить. Он до нас у ПЗФ рветься, Кубань. Усім Москва кісткою в горлянці. Та тільки руки в нас зв'язані. Сам знаєш, стабільність насамперед.
— Знаю… Гай, пропустимо сусідів. Так що із нами було?
— Так я ж тобі говорю: літак розлетівся на шматки на висоті біля двох кілометрів. Катапультуватись пілоти не встигли. Ясна справа, думали, що ніхто не врятувався. Газети навіть устигли повідомлення дати, що загинули усі. А потім знаходять вас у байраці. Як у казці: всі троє вкупі, внутрішні органи не ушкоджені. Ніхто пояснити не може, як таке може бути. Лікарі щось там бурмочуть латиною, бурмочуть, а притиснеш, тільки і скажуть: "Не розуміємо".
— Виходить, усі троє… - задумчиво произнёс Мирон.
Что ж спасибо Адаму, не соврал, спас всех. Хотя игры у этих богов… Хоть бы Геракл, что ли, какой на них нашелся и объяснил, что нельзя так с людьми. Не мышки же подопытные.
— Троє, - кивнул Мыкола Хомыч. — Усі живі. Ти от сьогодні отямився Тучкін, Кравець — без змін. Я перед тим, як до тебе зайти, лікарів питав.
– І скільки днів ми так лежали?
— Сьогодні дванадцятий. Другий тиждень.
— Ясно.
— А мені нічого не ясно. Мирон, поясни, що там було?
Нижниченко вздохнул. С тем, что правду не расскажет никому и никогда, он определился ещё в реанимации. Но и врать тоже не собирался. Хотя бы потому, что был профессионалом и знал, как легко попадаются на вранье.
— Що ти хочеш, Миколо? Розповіді про те, як нас абордажувала літаюча тарілка, і з неї вирлоокі чужопланетяни? Не було цього. А може й було, тільки я нічого такого не пам'ятаю. Летіли як звичайно. Чаювали з Тучкіним, я його в салон запрошував. Потім він пішов: посадка почалася. І усе.
— Що — все?
— Так просто — все. Більш нічого.
— Мироне, — почти жалобно произнёс генерал Лыбедь. — Так адже не буває. Ну не виживають люди, якщо падають з висоти двох кілометрів.
— Чуєш, Миколо, а ти в Бога віруєш?
— Що? — опешил собеседник.
— У Бога ти віруєш, питаю? — повторил Нижниченко.
— Так это, — неуверенно забормотал Мыкола Хомыч, — хрещений я… греко-католик… вірю, звичайно.
— Так чого ж ти тоді в мене запитуєш? Ти Його запитай…
Когда троллеконка отъехала от вокзала, Гаяускас поинтересовался:
— Так что, Гиви, ты, выходит, гном?
— Аой, дорогой, ты что, вчера родился? И я — гном, и папа мой был гном, и мама гном, и все в роду гномы были. Неужели непонятно? А ты меня за кого принял?