Всі зупинилися, спостерігаючи за роботою юнака. Курганов і Добробас милувалися вправністю молодого астронавта. Лан, для якої кожна така зустріч з ученими корабля перетворювалася на своєрідний екзамен, дивилася на Германа з прихованою тривогою. Чи все зробила вона, мати, щоб син і цього разу виправдав сподівання всього екіпажу?..
Підростаючи і дедалі ясніше усвідомлюючи свою долю людини, яка народилася в космосі, Герман ставав не по роках серйозним. Ніхто, крім матері, не знав, з якою іноді гострою печаллю розглядав Герман картини землянських і сергусіянських художників, фільми, кожну ілюстрацію в книзі.
— Знаєте, — пошепки звернувся до Лан і Добробаса професор Курганов, — знаєте, друзі, як добре, що в нас є цей хлопчик? Спасибі вам, Лан, за радість і надію нашу.
Лан забило подих. Гаряча хвиля ніжності до сина і щире почуття вдячності землянам сповнили її материнське серце. Та Лан не терпіла розчуленості ні в собі, ні в інших. Застережливо кинувши оком на сина, вона підняла і зі стуком знову поставила на стелаж вазу з розквітлими трояндами. Як вона й сподівалася, Герман підвів голову, потім пішов назустріч гостям. Маленька хитрість Лан, розрахована на те, щоб син її сам підготувався до зустрічі з ученими, вдалася. Спершу обличчя Германа по-дитячому розквітло в посмішці. Та, перехопивши зосереджений погляд матері, стримався, спокійно склав інструмент і пішов назустріч чоловікам, як рівний. Він все ще посміхався, але вже тою посмішкою, яка притаманна не бездумній радості дитини, а людині дорослій, котра до кінця усвідомлює і цінує таку радість зустрічі із старшими товаришами.
— Запрошую на салат із свіжих овочів, — тиснув він руки вченим.
— Ну, молодця! А як виріс за останні півроку!
Вони ласували салатом у каюті Чуєвих. Обмінювалися думками, припущеннями, жартували. Не згадували лише про Сергія Чуєва, мов на ім’я його було покладено заборону.
— Дуже шкода, що серед нас нема нашого… — сказав таки Курганов, але, помітивши, як злякано звела брови Лан, закінчив не так, як думав. — Дуже шкода, що серед нас нема мого постійного опонента Юрія Олексійовича Петровського. До речі, коли він має прокинутися?
— Години через дві, — полегшено зітхнула Лан. — Лягаючи в кабіну електросну, він наказував берегти його, як зіницю ока. Так і сказав: “На кораблі тепер дві незаперечні цінності: Герман, як людина, що народилася в космосі, і він, Петровський, як майбутній зцілитель свого друга Курганова від скверни недовір’я до медицини”.
— Так і сказав? — зайшовся сміхом Олексій Платонович. — Пізнаю Юрія Олексійовича. І зараз уявляю його хитру посмішку.