— Петровецькі...
— Затямила?
— Затямила...
— Ото сиди мишею й не пискни! Ти не знаєш теперішніх людей? Ти забула, забула? Хату спалять — і нас порішать... Ото як дійде до Василя Гнойового. Та нема більше такого зарізяки, як Василь Гнойовий!
Впавши на лежанку, цокочучи зубами, пасічник Мина шепоче сам собі:
— Краще б він не озивався. Озвався — то й упізнала дурна баба собі та мені на лиху погибель.
Про цю бричку, запряжену двома чалими кіньми, згодом пам'ятатимуть і розказуватимуть, з плином часу розказуватимуть усе більше ті, що виживуть, розказуватимуть, подорослішавши, своїм дітям, згодом онукам, усяким знайомим і незнайомим людям, що траплятимуться на життєвому шляху, розповідь про бричку обростатиме подробицями, яких насправді, може, й не було, а зараз от ця бричка саме в'їжджає в село.
Ця бричка на пружинистих і легких колесах в'їжджає в село, коні сповільнюють біг, бо вже притомилися. Кіньми править чоловік у світлому костюмі і в світлих парусинових туфлях, вітерець колошкає його пшеничний чуб, сірі очі на кругловидому обличчі — як два ситі спокійні перепели. А поряд із цим чоловіком сидить молода жінка в кремовому шовковому платті, яке на вітерці струмує і ллється на її вродливому тілі, наче кремова шовкова вода. Голова її світиться таким самим пшеничним волоссям, як і в чоловіка, тонкі чорні брови тремтять напнутими струнами, а під тими струнами — карі великі очі, в яких застигла німа туга, й від тієї застиглої туги очі здаються ще більшими, ще глибшими, ще виразнішими. Жінка дивиться на сонне принишкле село — і боїться дивитися, наче остерігається побачити те, що поки ховається від її зору, але скоро неминуче постане, вразивши її єство смертельним жахом.
Якесь дитинча, побачивши бричку та двоє незнайомих проїжджих людей у бричці, ув'язується слідом і йде назирці, збиваючи куряву босими ногами.
— Дмитре Дмитровичу...
— Що, моя люба?
— Мені страшно дивитися на цю дитину. Поглянь...
Чоловік через плече оглядається на дитинча, що ступає за бричкою.
— Мале як мале, що ти побачила дивного в ньому...
— Чого воно йде за нами?
— Бо йде,— всміхається Дмитро Дмитрович, зігріваючи жінку закоханим поглядом.— Щоб помилуватись такою красунею, як ти.
— Ой, таке скажеш.
— Таке скажу! Хіба ж воно бачило таких, як ти? Я сам на тебе ніяк не надивлюсь, а що вже про них казати. Поглянь, іде одне...
Справді, ще одна дитина йде слідом за бричкою, не спускає замислених печальних очей.
— О, ще одне...
Бричка поволеньки посувається посеред села, а дедалі за нею більше ув'язуються дітей, ідуть черідкою, збивають хмару куряви.