— Я тебе кликав...
Домка не йде, а мовби в повітрі летить, бо її вгору підносить біла хмаринка, й та хмаринка — розпущена куделька її сивого волоссячка, схожого на пучок бабиного літа, й під тим пучком бабиного літа її очі видаються схожими лише на пару від очей — на блакитну розкосичену пару.
— Чого прийшов?— питає Домка.— Тобі тут нема чим поживитися.
— Та я так заглянув... До тебе.
— Чого до мене?
— Може, чарку поставиш!
І кахикає. Домка ошелешено дивиться на Карпа Гнилокваса, що горбиться перед нею корчем покрученого, вузластого коріняччя.
— Де ж я візьму? Нема.
— Та знаю, що в тебе й ложки розпеченої смоли не випросиш,— стукає пужалном по долівці.— Я от заглянув... чи не пора вже везти Христину до ями? Либонь, пора. Й не дихне, й не ворухнеться. Це вже скільки вона так лежить?
— Жива Христина! — скрикує Домка.
— Жива? Скільки років отак лежить?
— Багацько, що й не злічити, ще з громадянської.
— Ще з громадянської! — Карпо Гнилоквас дротяною п'ятірнею чухмарить потилицю.— Давно вже пора завезти.
— Але ж не померла, а спить — заламлює руки Домка.
— Що ж це за сон? Скільки можна спати, коли проснеться? Та хтось другий уже давно похоронив би, а ти...
— Доглядаю, годую,— схлипує Домка,— а вона спить.
— Спить? І не говорить? Хоч би слівце сказала вві сні.
— Спить — і не озивається. Колись озветься.
— А ти ото віриш? Ех, Домко! Мор страшний кругом, а ти доглядаєш трупа.
— Не трупа... То сестра моя спить! І в неї діти живі.
— Де ж ті діти?
— По родичах, бо як би я доглядала Христину — І її дітей?
— Навіть чоловік Сава од неї збіг, де він?
— Збіг, то й добре... Нема божого в людях. Перше були душі, а в душах — боже, тепер ні душ, ні божого в душах.
— Чим же ти Христину годуєш, коли самій нема чого в рот покласти, коли сама не стоїш на ногах?
— По-всякому... й помагають мені. Коли як.
— Таж однаково помре! — скрикує Карпо Гнилоквас,— Чудні діла твої, господи...
Роздосадуваний, іде з хати, а Домка тупцяє слідом за ним надвір, бубонить:
— Христина ще жива, бо в неї душа в грудях живе.
— Таж революція ліквідувала і попів, і душу! Дурман... От скільки я вже покійників перевозив, ніхто стільки, либонь, не перевозив, а так душі пі разу не бачив. Ні щоб за грабаркою бігла, ні біля ями, ні на цвинтарі. От коли труп, то його добре видно, бо труп є труп. А душа? Яка вона — з лопуцька? Дуту придумали попи, щоб обдурювати народ, щоб жили сотати з народу. А народ наш такий дурний, що радий. Авжеж, душа е, душа житиме на тому світі в царстві небесному.— Він стукає пужалном об землю.— Нема царства небесного — і вже ніколи не буде, ото треба жити на цьому світі.