— Там у гамазеї така діра в стіні — ще випаде, навіть злодіям залазити не треба... А коли сорочка ваша, то беріть. І що хочете беріть.
— Ану позбирай оце все — гримає Павло Музика.— Все це лахміття!
Текля Куйбіда стає навкарачки, збирає, складає. Хотіла щось би втямити, але не тямить, і голову втягує в плечі, наче боїться удару.
— Забрала? А тепер неси!
— Куди нести?
— Неси туди, звідки принесла... А я не хочу, щоб Шпитальний та Яремний мене посадили. Посадили за тебе. Я не брав, я не крав, то чого маю сидіти за оце... за колгоспівське. Неси.
— Таж зогниє і зотліє там, Павле,— озивається Марія.
— А тобі що до того? Хай гниє і тліє... Колгоспівське!
— Твоя ж сорочка...
— А я кажу, що сорочка теж колгоспівська. Хай зогниє і зотліє. Віддай!
Павло Музика вириває в жінки свою вишиту сорочку — й тицяє Теклі Куйбіді:
— Бери! Йди!
Плаче Марія, плаче й далі за сльозами більше нічого не бачить. А коли розплющується, то нема в хліві ні чоловіка, ні Теклі Куйбіди, з клумаком того гіркого вишивання, мовби все приснилося — й тепер пече голову та сушить думки.
Дід Карпо Гнилоквас вишневим пужалном стукає в хрестовину вікна — й прислухається. Тихо. Заглядає в шибку-морок у хаті, як і надворі. Наче не тільки надворі, а й у хаті накрапає дощ, наче сіру хмару завіяло під стелю.
— Домко! — оглядається на город і на садок.— Домко...
Чи спить, чи нема?
Загрібаючи кривими ногами землю, дід Гнилоквас іде в хату, бо діло своє знає.
— Домко! — вже в хаті.
Нікого. Морщачись від нудотного запаху, Гнилоквас ступає до квітчастої завіси, що відгороджує куток, і смикає завісу вбік.
— О господи... Христина...
В кутку на вузькому дерев'яному тапчані, вкрита ряденцем, лежить жінка, стуливши руки поверх того ряденця. Пальці такі сухі й жовті, що застроми поміж них свічку й засвіти,— покійниця покійницею лежить. Підборіддя загострилося, ніс загострився, лоб скидається на дощечку, і все це обтягнуто жовтою шкірою, такою тоненькою, що торкнися пальцем — і проткнеш. Майже прозорі повіки затуляють очі. Мрець мерцем. Хоч би губи ворухнулися, хоч би сіпнулася брова.
— Готова... Христе, чуєш? Признайся, ти готова?
Христина мовчить.
— Так готова, дідько б тебе забрав.
Туманіючи головою, Карпо Гнилоквас лапає долонею по кишені, шукаючи куриво, але згадує, що й кресало, й тютюн забувся взяти, а тому досадливо крекче.
— Аж душа затерпла без тютюну... О, Домка!
Домка появляється в хаті несподівано, як божий дух.
Її наче вітром заносить — щупленьку та скручену, суху та легку, мовби то й не людина, а сама лише порожня шабатурка від людини.