КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ… Гвинтівка у долонях.
У вагон мішками, золоте зерно.
Зціплені вуста, кров бушує в скронях:
«Оговтайтеся люди, наше є воно!..»
Колективізація… Вигребли все з хати.
І коней, корови, - забрали гультяї.
Хлібороба-батечка погнали десь солдати,
У краї холоднії, північніі краї…
З ПРАПОРАМИ ходять по вулицях та хатах.
Останнє вигрібають, бо десь «план горить».
Сина, - комсомольця, так благає мати:
«Не ганьбись перед людьми, тобі з ними жить!..
Ти чому таке неслушне, виросло, небого,
Чи не вчила я тебе, поважати всіх?..
Ти не до людей лицем, ні з чемністю до Бога,
Приклад лише і береш, з гультяїв отих!..»
ТА ХЛОПЧИНА-яструбок, добре справу знає, -
Бо на обрії колгоспнім щастя майорить.
Там на ниві золотій, зерно достигає,
І захоплений селянин, за трактором сидить.
Там усміхнені обличчя, пісня лине всюди,
І село квітуче там, наче рай земний!
Бо заможні у колгоспі, і щасливі люди… -
Наче сон казковий, яскраво-золотий!..
«… ЧИМ ЖЕ годуватиму, я вас дітки взимку?..» -
На руках немовля, сльози на очах.
Примовляла матінка підліткові-синку…-
А у розбите серденько закрадався страх.
Двір пустий, у хаті голо, у сараї, - тиша.
Все забрала у колгосп сільська біднота.
Лише шкребеться на горищі зголодніла миша… -
А на серці важкий камінь, в душі, - пустота.
СИН-підліток пригорнувся, маму пожаліти,
Підняв очі догори, гірко так зітхнув.
«… Як же будемо з тобою, далі, милий жити?..» -
Шепотіла, але так, щоб і син не чув.
Донечка притихла, і вже не кричала.
Бо не мала, бідна, своїх сил кричати.
З горя, від наруги, - молоко пропало:
«Нічим мені крихітко, тебе годувати!..»
«МИЛИЙ наш ти, батечко, як міг ти нас лишити?..
Чому ж ти так не захотів, і нас з собою взяти?..
Не можу я дивитися, як гинуть наші діти,
Лише можу з ними поруч, з голоду вмирати…
Чому ж це, милий батечко, світ такий немилий?
За працю зранку до ночі, нас так катувати?..
Чому отії гультяї, нас усього лишили?