. И в финале — поразительные строки:
Але Ви таки вставали, хоч як було через силу,
сідали косу чесати, немов ішли до вінця.
Кивали пальцем онуці і тихо її просили:
— Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?
[5]Не на лицо должна посмотреть правнучка, а в зеркало, будто глазами самой прародительницы, душевным ее взглядом 110-летнего возраста. (И это ведь — метафора всего труда поэта, писателя, поводыря — то смотреть чужими глазами, то другим открывать глаза на то, что сами они увидеть не могут. Внутренний взгляд и одновременно — отзеркаливание.)
Другая важнейшая «легенда нашої родини» — «Храми» о деде Михаиле. Основы его бессребренического существования, планка его требовательности, обращенной на себя, поднята до библейской — без преувеличения — высоты: «Він був святий. Він жив непогрішимо. / І не за гроші будував свій храм»:
Мій дід Михайло був храмостроїтель.
Возводив храми себто цілий вік.
Він був чернець, з дияволом воїтель,
печерник, боговгодний чоловік.
Він був самітник. Дуже був суворий.
Між Богом — чортом душу не двоїв.
І досі поминають у соборах:
храмостроїтель Михаїл
[6].
Очень показательно вот это «душу не двоїв». Сразу же вспоминается Грыць из «Маруси Чурай», раздвоенная душа которого — одна из основных характеристик:
Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
що щось в душі двоїлося йому.
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
і продавати душу сатані
[7].
Так, «от противного», двумя зеркальными оппозициями «песнопевица Маруся — сребролюбец Грыць», «сребролюбец Грыць — храмостроитель дед Михаил», Чурай оказывается почти что родственницей Костенок, по крайней мере — по духу.
Нравственный камертон Михаила (не архангела, но деда) и внутренний взгляд прабабушки (вспомним, что в заголовке — «привид прабаби», то есть намек на метафизику) — важнейшая часть наследства, оставленного внучке пращурами.
До шести лет Лина росла в основном в Ржищеве: «Мать проживала в Киеве, времена были тяжелые, естественно, что она поехала рожать к своей матери. Потом родители меня забрали, но времена наступили еще более тяжелые, и я снова оказалась у бабушки. И вот это уже была сказка»[8].
Но прежде чем перейти к сказке, посмотрим на поэтические воспоминания Костенко о том, когда и как она почувствовали свое «Я» и мир, его окружающий:
Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,