Аж тут і Синиця Андрій через поріг. У заломленому кашкеті з блискучим козирком, з-під козирка в'ється смоляний чуб, погойдуючись над високим плескатим чолом, губи міцно стиснуті, повиступали жовна. А очі, очі... Якісь чудні очі в хлопця, наче їх позатягало чадним димом.
Марія дивиться на нього й думає: чи не сваритися прийшов?
— Добрий день, тітко,— озивається.
— Добрий день. Не стій у порозі. Проходь у хату, гостем будеш.
Андрій Синиця проходить до столу — й сідає на покуті. Сівши, прокашлюється і втуплюється в Галю некліпливим важким поглядом, аж дівчині морозко стає:
— Чого дивишся, Андрію?
А він дивиться й мовчить, тільки стискує й розтискує кулаки.
— Як поживаєш? — встряє до розмови Марія.
Андрій Синиця мовби не чує.
«Господи боже мій,— боязко думає Марія.— Якийсь він не такий, цей Синиця, як завжди, якийсь він чужий. То ж балакучий, а це мовчить. То ж сміється, а це насупився. Мені страшно, тільки Галя чомусь не боїться. І, як на гріх, нема хазяїна вдома».
— Що чувати в селі, Андрію?
Мовчить.
— Ось пригорща квасолі звариться, то поїси разом з нами, тільки ж хліба нема.
Ні пари з уст.
«Господи боже мій, та чи хлопець не повередився розумом?»
І раптом озивається Андрій:
— Тітко Маріє, я оце думаю собі.
— Що ж ти думаєш? — радіє його голосу.
— Чи не віддасте ви Галю за мене заміж.
— Овва! — виривається в матері.— А ти в Галі вже питав? Чуєш, Галю, він у тебе вже питав? Молода ж іще Галя зовсім.
— Молода? — перепитав.— А-а, скільки вже їй залишилося жити.
— Що ти сказав? — чудується Марія.— Моїй Галі вже мало залишилося жити? А ти знаєш, скільки залишилося? Й оце так сватаєшся не по-людськи?
Галя вдає, що клопочеться біля печі та біля страви, а сама пильно прислухається до балачки.
Андрій Синиця замовкає — й мовчить.
— Хто тепер жениться, хто тепер заміж віддається? Хто справляє весілля?
— Справляють, мамо,— Галя стиха.
— Справляє той, хто має чим справляти... їсти, пити, музика... А танцювати? Натанцювалися... Горе та сльози.
А сама думає: «Таки причмелений хлопець. На Галю, буває, найде — й відпустить, найде — й відпустить. А коли двоє отаких докупи спарувати? Хай господь бог сохранить і помилує. Галю моя, чи я тобі щастя не хочу? Але немає щастя в нашу хату, саме лише горе та біда».
— Нема в тебе, Андрію, чим відбути весілля, і в нас теж нема,— вголос.
— Є,— лупає посоловілими очима спідлоба.— Є м'ясо.
— М'ясо? Яке м'ясо? Що ж ви зарізали чи закололи? Нема чого різати й нема чого колоти. Може, позичили? Та хто ж тепер позичить.
— Своє маємо... Зготував на весілля.