Сидить за столом, стискаючи й розтискаючи кулаки, наче душить щось — і ніяк не задушить.
— Ще про весілля мови нема, а ти вже м'ясо зготував...
«Таки заслаб на голову, таки повередився розумом. Яке весілля, яке м'ясо? Опух, ноги колодками, а надумав женитися. І прийшов до такої, як сам, не подався до мудрішої. Ох і світ настав».
А сама так прикро:
— До нас у прийми хочеш чи візьмеш Галю до себе?
— Тепер живу сам, то чого маю приставати в прийми?
— Сам? А твій менший брат Семен, а мати?
— Який брат? — супиться Андрій Синиця.— Немає в мене брата й матері нема.
— Як то нема? — й Галя відривається від печі.— А де ж поділися?
— Господи, ой! — зойкає мати, сподіваючись почути страхітливу вістку.
— Нема. Й не було.
Зводиться з-за столу та й іде собі геть, а голову ввібрав у плечі, немов боїться, що зараз його вдарять іззаду...
Мати з дочкою у важкій скорбній тиші їдять варену квасолю з лободою. Мати сьорбне ложку юшки — дочка сьорбне ложку, мати сьорбне — дочка сьорбне. Як тут заходить до хати хазяїн, Павло Музика, лихий та недобрий.
— Сідай з нами до столу.
— Синиця був? — не так питає, як сичить Павло Музика.
— Був.
— Чого приходив?
І хреститься на образи.
— Приходив свататися до Галі.
— Свататися до Галі? І більше нічого? А ви ще живі? Й дивиться злякано на жінку та на дочку — не вірить, що живі.
— Живі...
— Тільки Синиця вийшов із нашої хати, як тут зразу сільрада та міліція його накрили, забрали.
— Сільрада та міліція?
Павло Музика сідає до столу, підпирає голову чорними кулаками. И так сидить, як туман, і губи йому замуровано.
— Павле, то скажи...
Хазяїн важко дивиться на Марію, наче камені кладе на неї. Галя, посірівши, й не цвірінькне.
— А що сказати? Забрали.
— Що ж він такого зробив? Сватався до Галі...
— Сватався до Галі? Брата свого Семена зарубав сокирою, зварив у печі...
— Боженьку ж мій...
— А матір свою Секлету втопив у криниці.
— В криниці? За що ж він матір свою?.. Бож-женьку ж ти наш...
— Бо здурів... А сусіди бачили.
— Здурів...
І раптом Галя починає сміятися, белькочучи крізь сміх:
— Здурів! Андрій Синиця здурів...
— Доню, доню,— мати до неї.
— Андрій Синиця здурів! — сміється Галя веселим сміхом, і така вона радісна, якою давно свою дитину не бачили батько з матір'ю.
Схоплюється з-за столу, кружляє в танці посеред хати, взявши руки в боки, співає:
— Здурів Андрій Синиця! Здурів Андрій Синиця!
Текля Куйбіда з клумаком за плечима заходить на обійстя — й спиняється. Чи то клумак важкий, що ноги підкошуються, чи то захляла, а тільки хилитається жінка, ось-ось назад поведе її, за ворота.