А що дитина відповість, коли їй якийсь місяць-другий! Кліпає безвіїми повіками, морщить безбарвні брови, плямкає губами, шукаючи цицьку, невдоволено суче ніжками.
— Ходімо до села.
Вчитель іде через ліс, тулить немовля до грудей.
На сільській околиці — на белебні хата під стріхою, сіни позападали в землю. Може, тут щось скажуть, може, тут признають немовля?
Двері в сіни відчинено, а в хаті — пустка. Так, наче тут ніхто й ніколи не жив.
Учитель іде поволеньки до сусідньої хати.
— Чи є тут хто живий? Обізвіться...
Ніхто не обзивається.
— Не плач, дитино, знайдемо твою матір, десь вона має бути.
Назустріч вулицею тупцяє якась тітка.
— Чи не знаєте, чиє це немовля? — питає вчитель, протягуючи до неї дитину.
Тітка злякано дивиться на нього, похапливо хреститься.
— Не моя дитина, — каже тітка й понуро ступає своєю дорогою.
Скрипить грабарка, повискуючи колесами, погупуючи обіддям коліс.
— Заснуло? — питає Карпо Гнилоквас, киваючи на дитину в учителевих руках. — То куди несеш? Клади на грабарку, завезу.
Учитель Пилип чує — й не чує, горнучи дитину до грудей.
— Знайдемо твою матір, знайдемо, — шепоче сухими губами.
Він іде пустельним сільким шляхом, і коли побачить кого на обійсті біля хати, показує дитину й питає:
— Не знаєте, чия дитина? Хто його мати? В лісі знайшов.
І ніхто не знає, і всі мовчать. І тоді вчитель питає в дитини:
— Може, ти скажеш, хто твоя мати?.. Ходімо до мене, ходімо...
Але немовля мовчить. Немовля не знає і не скаже. У нього ніколи не буде матері.
— Хто ж відцурався від тебе, хто відцурався?..
Мовчить білий світ, не відповідає.